Олесь Гончар - Тронка

Лукії відома ця бабина пристрасть - щовечора чатувати перед екраном телевізора, вона цілий вечір може незрушно дивитися на сліпі хвилі світла, що течуть, біжать, мигтять без кінця - хай біжать, а стара сидить та жде чогось, жде, певне, що ось-ось між тими хвилями з'явиться рідне обличчя її сина - капітана Дорошенка!

З таємничою міною стара відкликає Лукію вбік:

- Приїжджає ж… Я оце йому й медку хочу зібрати…

Лукія почуває, як буйна гаряча хвиля обдає її. Ні з сього ні з того вона навіть шаріється перед бабою, почуває на щоках цей пал розшарілості і від цього зовсім ніяковіє, мов дівчина.

- Коли ж він приїжджає?

- Про день ще не написав.

- Що ж, будемо вітати,- каже Лукія з удаваним спокоєм і, гукнувши Віталика обідати, швидко виходить з двору.

Химерними візерунками лягли на шлях тіні акацій. Лукія квапливо ступає по тих візерунках, чує, як внутрішній вогонь палить їй щоки.

Збоку, з гущавини садка, її зупиняє сторожкий, стримано власний голос:

- Лукіє!

Спершись ліктями на зубчатий паркан, стоїть Яцуба. Обличчя аскета, витягнуте, закостеніле. Голодна довга шия з випнутим борлаком. Голова їжачиться сталево-сірою сивиною… Погляд глибоко впалих темних очей важкий, свердлючий. Скільки знає Лукія Яцубу, є в тих очах щось важке, тривожно-напружене, наче ця людина весь час жде якогось лиха.

Перечекавши, поки Віталик віддалився, Яцуба в суворій довірливості нахиляється до Рясної:

- Пильнуй сина, Лукіє.

І очі його ще мовби глибшають, загоряються якимось важким блиском, і Лукії зринає в пам'яті, що в молодості, коли Яцуба ще руйнував церкви у цих краях, його називали фанатом. Вже він був майже забутий людьми, аж поки, вийшовши у відставку, знову з'явився в радгоспі з наміром назавжди осісти тут. Лукія пригадує, як прийшов їхній фанат у дирекцію вимагати для себе роботи, “відповідальної” роботи, як підкреслив він. “Що ж ти вмієш робити?” - запитала вона його тоді, він аж образився: “Я вмію держати людей у руках”. І хоч дали йому тоді корисне діло - пожежню, він, проте, вважає, що цього йому недостатньо, особливо його, бач, тривожать проблеми виховання, насторогу викликає радгоспна молодь, зокрема Лукіїн Віталик…

- Чимось мій син провинився?

- По-дружньому тобі раджу, Лукіє: пильнуй. Школяр, а вже мотоциклом дівку по степу розкатує…

- А я тобі, Григорію, раджу: не свавільничай. Від беззаконня пора відвикати.

- Це ти про що?

- Никати по хатах, обшуки робити в людей - хто тобі дав право на це? Хто тебе уповноважував?

- Але ніхто й не казав нам забувати про пильність.

- Відпильнував ти своє!

- Он як… Виходить, не потрібен? В тираж Яцубу? Ой, не спішіть. Ще покличете! Покличете! Бо так порозперізуються, що й ради не дасте. Боком ще вилізе вам ця демократія.- Грізний баритонистий голос його набирав сили.-.Тоді ще й про таких, як ми, згадаєте. Що життя клали. Що вміють навести лад!

Прибігши, мабуть, на цей гучний Яцубин голос, поряд з ним з'явився сірий породистий пес: вистромив голову над парканом, лапи поклав на паркан і вже стояв, як людина.

Лукія пішла, не дослухавши Яцубу.

“Покличете… Ось чого він жде. Тільки, видно, тим і живе”,- роздратовано думала вона, наближаючись до дому.

Вдома в неї - тиша, бархатистий метелик припав на дверях, в кімнатах сонячно і майже порожньо, меблів путніх тут спробуй купити. В найбільшій кімнаті стіл та канапа і, як завжди, розгардіяш, всюди журнали “Радіо”, книжки та Віталикові шурупи. На кухні, правда, чистенько, а обід не дуже розкішний: вранці тільки й встигла наготувати борщ (доварювати його мусив уже Віталик)…

- Борщ доварено,- доповідає син.- А на друге в нас буде… салат! - І він біжить на город за салатом.

- Попробуємо, що тут у тебе вийшло,- сама собі посміхається Лукія, насипаючи борщу в тарілки.

Обідають вони на веранді. І хоч борщ Віталиків зовсім розварився та ще й пересолений, але вони обоє присьорбують страву охоче, мати навіть підхвалює, так що Віталій, збадьорившись, заявляє рішуче:

- Єй-єй, піду вчитись на кока! Є таке училище в Сімферополі… Кок далекого плавання, це ж діло?

Вона сприймає це тільки як жарти. Бо справжня його дорога - іти в інститут, в кораблебудівний, це вона вирішила раніше за нього. Восени Віталик буде студентом… Син-студент - аж самій не віриться. А поки що сидить перед нею через стіл просто хлопчак сіроокий, обличчя пошерхле, і губи дитячі, ще ніким не ціловані, хоча цього ось вона таки напевне й не знає… Пильнувати? А може, більше довіряти - це краще?