Олесь Гончар: Прапороносці

- Такі ж і в нас… Ми як ішли зимою по Україні, зайдемо, бувало, в село - завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться діти в теплому попелі, гріються. «Де батько?» - «Нема». - «Де мати?» - «Нема». Скинемо шинелі, складемо зброю і - за лопати. Викопаємо їм землянку, залишимо їжі та й знову… вперед на захід.

- Після цієї війни, - сказав Черниш, - ні наші, ні їхні діти вже не кублитимуться на попелищах… ніхто не гнутиметься, як той сьогодні із скрипкою… Після цієї війни люди повинні стати нарешті… справжніми людьми.

- Розумієш, кучерява, чого ми хочемо? - підійшов Козаков до худорлявенької насупленої дівчинки з хрестиком на грудях.

- Ну шти…

Він поклав їй на голову свою важку, зашкарублу руку.

- Щоб ти не різала мамалиги ниткою, розумієш?

- Ну шти…

- Щоб щасливою росла…

- Ну шти…

Черниш, порипуючи новенькими чобітьми, замислений, пройшовся по хаті.

- Наша війна не на рік і не на два, - говорив він ніби сам до себе. - Нам треба не тільки розгромити ворожі армії і зняти з Європи воєнне становище. Ні, не тільки це, не тільки…

Ночувати господар пішов у кошару - він боявся, щоб у нього не забрали овець. Господиня постелила Чернишеві на ліжку, а Козакову на долівці, вважаючи його денщиком молодого офіцера, як це вона бачила в своїх військах, що стояли тут постоєм. Проте Черниш не захотів лягати на ліжку і теж почав вмощуватися долі на соломі. Господиня дала їм важкий, збитий з вовни ліжник, від якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не роздягнувся, тільки розстебнув комір гімнастьорки.

- Це розкіш, - казав він, - в якій я собі ніколи не відмовляю. Навіть в окопі, коли не розстебнусь, то не засну як слід. Розстебнеш усього два гудзики, а наче весь роздягнувся і лежиш у куми на подушках. Пречудово!

Козаков швидко дав хропака.

Господиня, вклавши дітей, сіла над ними і куняла навсидьки цілу ніч, не гасячи світла.

Прокинувшись уже геть за північ, Козаков побачив, що Черниш сидить біля нього у білій спідній сорочці, - роздягнений він був зовсім як хлопчак, - і занепокоєно оглядається на всі боки.

- Що таке? - запитав Козаков, інстинктивно шукаючи зброї, хоча при ньому її не було. - Що трапилось?

- Бло-хи, - простогнав Черниш безпорадно. Козаков одразу заспокоївся.

- Чи чуєш… Європа, - промимрив він і, перевернувшись на другий бік, знову швидко-заснув.

Наступного дня дороговказ вивів їх на центральний шлях. Тут було людно і шумно: безнастанно мчали машини з боєприпасами, гарматами, кухнями; брели, обливаючись потом, бійці й офіцери із скатками на плечах.

Козаков повеселішав, немов наближався до рідного дому, і йшов, як по воді, високо підіймаючи ноги. Медалі з заяложеними колодками сліпуче сяяли йому на грудях, вбираючи сонце. А він розглядався безтурботно на всі боки, пив ясну воду з зелених криниць при дорозі, черпаючи її пригорщами, а потім весело вимахував пілоткою проїжджаючим дівчатам-пекарям.

Чернишеві хотілося швидше побачити справжню війну, проте він досі ніде її не знаходив. Вона втікала, як міраж у пустелі, лишаючи за собою шляхи, заповнені людом. А народ плив і плив, сірий від кіптяви, зірваний з місця і, здавалося, цим людським потокам не кінчитись ніколи!

Навкруги лунали регіт і жарти.

Козаков, скрізь встигаючи, встрявав у розмови, у всьому він був компетентний, і, здавалося, всі тут були давно йому знайомі. Його бурхливий настрій поступово передавався і Чернишеві, який, зрештою, починав думати, що нема на світі ніякої війни, ніяких страхіть, а є лише якась велика оргія, божевільне світове гульбище, куди всі вони поспішають.

- Люблю фронтовий край! - піднесено вигукнув Козаков. - Ти відчуваєш, що тут навіть повітря інше, ніж у тилу. Волею пахне. Ніякого тобі чорта!

Чабани-румуни виходять на шлях канючити тютюн. Вони гнуться в три погибелі, скидають шапки і простягають висушені, засмаглі руки.

- Чого ви гнетесь? - не міг байдуже дивитись на них Черниш. - Випрямтесь та ходімо з нами!

А чабани думали, що руський офіцер глузує з їхньої убогості, і злякано задкували. Німці навчили їх: розмовляючи з військовими, триматися завжди на певній відстані.

Наступного дня Черниш і Козаков уже підходили до села, в якому розташувався штаб полку. Польова доріжка стелилася між високими хлібами. Вона була добре накочена, хоч тепер на ній не було ніякого руху - ні підвід, ні машин.

- Тут їздять тільки вночі, - зауважив Козаков, розглядаючи свіжі колії під ногами.

За селом, що сховалось перед ними в буйній зелені, похмуро здіймалась, як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але висота мовчала. Навкруги - підступна тиша. Все ніби завмерло. Ніяких ознак життя. Луки, гори, пишні сади - все зелене й принишкле. Сонце нерухомо стоїть над цим зеленим морем. Гарячого білуватого світла ллється так багато, що ріже очі. Праворуч, за десятки чи, може, й сотні кілометрів, стоять мовчазно темно-сині Карпати в клубках срібних, сліпучо-білих хмар… Жодного пострілу не чути ніде. Це й була війна, яку Черниш уявляв собі в гуркоті й громі. Тепер вона зустріла його зненацька цією неприродною тишею, гарячою Дрімотою півдня, зловісним безлюддям степових доріг.