Олесь Гончар - Прапороносці

Може, через те Козакову все вдавалося, скрізь його супроводжувала гвардійська «везучка».

Скоряючись дисципліні, Козаков, звичайно, викопав би всякий наказ командира, навіть такий, що не припав би йому до серця. Але чи шпорив би він тоді так немилосердно свого коня, як зараз, скачучи на Прагу? Хіба рвався б він так шалено за ворогом, гримаючись по-яструбиному в сідлі, витягнувшись усім корпусом вперед?

Не жалів ні себе, ні коня, ні своїх хлопців. Заклик знемагаючої Праги невідступне дзвенів йому в вухах, гучною луною летів над ним всю дорогу.

Вночі німці вчинили несподівано запеклий опір. На кілька кілометрів по фронту розгорівся важкий бій з участю танків і самоходів. Всі полки дивізії мусили розгорнутися в бойові порядки. Офіцери водили піхоту в кількаразові нічні атаки. І Козаков вів свою лобату братву, що вміла на бігу рвати фашистські підметки, вів, гукаючи в темряву ночі: «Дайош Золоту Прагу!»

Лише перед світанком противника вдалось-таки зломити, і полки знову, зачохливши теплі стволи гармат, рушили в путь.

Самієвський полк ішов у дивізії головним, і Козаков, вилітаючи на світанку із своїми розвідниками вперед по дзвінкій автостраді, надіявся, що летітиме по ній першим. Але, всупереч його сподіванням, виявилось, що автострада уже була освоєна: незадовго перед тим по ній пронеслися на Прагу «тридцятьчетвірки». Козакова розбирали піхотинські ревнощі, він уже вважав себе мало не обозником і не заслужено картав свого коня, який, на жаль, не міг зараз стати під ним «тридцятьчетвіркою». А танкісти, пожинаючи десь поблизу плоди першості, грімко йдучи вперед, залишали, наче в докір розвідникам, свіжі сліди своєї роботи: потрощену німецьку артилерію, дотліваючі по кюветах машини, гурти фріців, яких чехи-конвоїри гнали узбіччям автостради. Полонені брели мовчки, понуро, забовтавшись у росяних травах по пояс.

Козаков, ревниво заздрячи танкістам, був, однак, щиро задоволений з того, що вони так прудко пішли вперед.

- Хоч і відбивають наш «хліб», але ж зате в Прагу встигнуть, - втішав він своїх «вовків». - Не дадуть братанам задихнутись!

- А може, там уже союзники? - вясловив припу-щеяня наймолодший з розвідників, Славик, якого «хазяїн» ще навіть не величав «вовком», а тільки «вовченям».

- Можуть, звісно, і вони вдертися, як натиснуть на всі педалі, - погодився в'язистий єфрейтор Павлюга. - Союзникам туди, здається, навіть ближче, ніж нам…

Козаков скосив на Павлюгу своїм зеленкуватим оком.

- На союзників надійся, а свій розум май. Ясно?

- Ясно.

- Алюр три хрести!

Перекидаючись на скаку словами, розвідники водночас уважно оглядали довколишню місцевість. Спереду їм ніщо не загрожувало, там уже діяли танки. Небезпека могла вродитися тільки з флангів, десь зліва або справа. Туди танкісти, звичайно, не мали змоги завертати, залишаючи ці простори фронтовим чорноробам - піхоті. Але й на флангах якоїсь видимої небезпеки не було.

Все більше світало. Тугий вітерець дмухав розвідникам лоскітною свіжістю в розпалені обличчя. Білі тумани в передчутті сонця занепокоїлися по низах. Холоднувата далечінь ще синьо імлилася, але все навколо вже прозорішало, окреслювалось, набирало природних рельєфних форм. З кожною хвилиною схід розростався високим вінком світання. Ось уже далеко праворуч між лісовими масивами на верховинах гір зажеврілося голе каміння. Оновлені сонцем верховини одразу мовби наблизились до розвідників. Ось уже далеко й ліворуч, перебігаючи у хвилястих полях від вески до вески, сонце зачервонило маківки церков, найвищі дерева, пропелери вітродвигунів на згірках. Розкидані в рівнинному роздоллі вески та окремі ферми осяйно забіліли причілками, радісно заграли на схід сонця ясними шибками. А воно, могутнє світило, все більше виповнювало собою світ, все дужче шугало світляними струмами з-за кряжистих спин розвідників, б'ючи промінням вгору, б'ючи ним вшир, випереджаючи полки. Розвідники йшли на галопі, лопутно з променем, по віхах сонця - вперед, вперед…

Зрідка озираючись, бачили вдалині полк. Він рухався колоною, підминаючи під себе автостраду, яка, мов на хвилях, то вгиналася, то підіймалася між невисокими пагорбами та широкими долинами. З відстані весь полк здавався сірим, однокольоровим: сірі люди, сірі коні, сірі гармати… Ледве помітне, мов тонка антена, древко прапора весь час погойдувалось над головами вершників. Прапор, як завжди на марші, був у чохлі.

З правого боку над автострадою нависали ліси. Спускаючись а далеких гір синіми оповзами та - ближче - крутими зеленими обвалами, вони згуртовано зупинялись край шляху, мов радячись, чи переступити їм стрічку автостради та спускатись нижче, в польові умови, чи вже стояти на місці. Нависали, наскрізь промиті росою, наскрізь пропахчені зіллям…