Олесь Гончар - Прапороносці

«То як же з вами бути? - вагався він, оглядаючи з коня робітників. - Що вам на все це сказати?»

- Ми розберемось, - нарешті пообіцяв він, маючи на увазі насамперед себе та Воронцова, і сердито пришпорив коня.

…Хома наздогнав майора Воронцова уже за містом, коли полк, прогримівши крізь вируючий тисячоголосий гомін центральних майданів, сяйнувши серпами підків крізь бурю музики та квітів, знову згонився в асфальтовану заміську дорогу. Ліси та узвишшя, як живі, розступалися перед полком, а дорога, залита сонцем, сама стелилася-розгорталася в далечінь.

Майор, їдучи узбіччям шосе, читав на ходу листа. Згорбившись у сідлі, поринувши думками в написане, він був мало схожий в цей момент на суворого, офіціального командира. Прижмуркувато водив очима по рядках, час від часу хмурячись або посміхаючись до написаного. Це була якась зовсім особлива посмішка, ніжно-привітна, майже пестлива, «без агітації», як визначив її Хома. Майорові, видно, було вже нелегко розбирати дрібний почерк, і Хома співчутливо подумав, що коли б це відбувалося десь дома, за столом, то Воронцов, певне, озброївся б надійними окулярами, перш ніж взятися ла. читання.

- Як там поживає ваша дружина, товаришу гвардії майор? - запитав Хома, поштиво козирнувши. - Бригадир не зобиджає? Дає соломи на хату?

- В нас там соломи нема, товаришу Хаєцький, - посміхнувся Воронцов, дбайливо згортаючи листа. - В нас тайга кругом на сотні верст… Та це й не від дружини, до речі. Син пише.

- А-а, син… Це той, що в армії?

- Той… Коля… Найстарший мій.

- На якому він зараз?

- На Першому Українському. Був під Берліном, а зараз, треба думати, вже в Берліні, коли, звичайно-живий, - глухо вимовив майор останнє слово. - Вже ротою танків командував…

Хаєцькому було якось дивно відчувати, що поруч нього їде не просто Герой Радянського Союзу з майорською зіркою в погоні, а що це їде літній собі чоловік, батько, який уже має дорослого сина і турбується ним так само, як і решта людей. Більше того, як і решта людей, він навіть буває беззахисним, вразливим, потребуючим пильної підтримки. Хіба не беззахисний він зараз, коли доля його сина залежить десь, може, тільки від випадкового влучання чи промаху ворожого артилериста? Чим може він зараз відбитися від хмари тривожних дум, що обступили його? Чим може він у ці хвилини допомогти самому собі так, як він допомагав кожній людині в полку.

- Не турбуйтесь, товаришу гвардії майор, не дуже переживайте, - соромливо втішав Хома замполіта. - Все буде в порядку з вашим сином… Броню наших танків нелегко взяти.

Воронцов їхав деякий час, не реагуючи на Хомині слова, безпомічно кліпаючи рудими віями до сонця. Потім рвучко обернувся до Хаєцького:

- Нелегко, кажете, взяти? Не проб'є, кажете? - жваво, охоче радився він, немов зустрівши несподівану підтримку. - Але, зрештою, це вірно. Як-не-як, а вони все-таки в машинах, не те що ми, гола піхота, цариця полів!…

- Живий, живий буде, товаришу замполіт, - ще рішучіше запевнив Хома.

Воронцов наблизився до нього, притишив голос:

- Я, знаєте, теж так вважаю… Адже півроку провоював - щасливо, а тут якихось кілька днів, та й крапка.

Він прояснів, випростався в сідлі і знову став дивно схожий на того міцного, зібраного Воронцова, якого Хома звик повсякденно бачити в полку.

Вони саме їхали на горбик, попустивши повіддя, давши спітнілим коням волю. Проте копі не хотіли скористатись таким потуранням і поспішали вперед добровільно, самі намагаючись швидше здолати крутизну і вибратись на рівне. Хома навіть крізь сідло чув, як туго напинається під ним гнучкий кінський хребет.

- Виявляється, товаришу гвардії майор, що ті заводи розбомбили зовсім не німці, а пани американці, - нарешті почав Хома про те, що гризло його всю дорогу. - Налетіли буцімто в останню годину і трахнули! Як по-вашому, це в них бізнес чи не бізнес?

Воронцов здивовано глянув на Хому.

- Де ви це слово перейняли?

- Воно давно при мені, - збрехнув подоляк спокійно. - Науку за плечима не носити… Тільки й досі не дуже второпаю, що воно має визначати? Гешефт?

- Щось на зразок того, - відповів Воронцов, одразу хмурніючи. - Всі заокеанські капіталісти на ньому тримаються.

- Тримаються, то хай собі тримаються, доки не обірвуться… Але ж, патку мій, при чому тут чеські заводи? Хіба вже вони стали комусь кісткою впоперек горла?

- Може, й стали, товаришу Хаєцький…

- Як то?

- А так от… Уявіть собі, ось кінчиться війна… Очевидно, імперіалістичні хижаки знову візьмуться за своє… Знову розгорнеться боротьба між суперниками, між конкурентами. Тоді й оці чеські заводи могли б стати комусь на заваді. Чому ж з ними не розправитись заздалегідь, саме в отаку гарячку, коли під виглядом воєнних дій мож'на безкарно вчинити справжній погром своїм майбутнім суперникам? Чому не зробити на цьому, як то кажуть, бізнес?