Олесь Гончар - Циклон

Можливо, тепер були вони на амфібіях, підіймалися на вертольотах, брали перші уроки, що давало їм суворе армійське життя.

Світало, коли добулися до Підгайців. Всюди пріспо пахло водою. Заврайфінвідділу, який був, виявляється, родом звідси, взявши на себе обов'язки лоцмана, вивів махину амфібії просто до сільради. Довкола люд іга дахах, на деревах, навіть біля пам'ятника полеглим бійцям, на узвишші п'єдесталу, купчаться люди, чиїсь руки обчіплюють, обіймають граніт обеліска… Водою залито майдан, всі будівлі стоять у воді, вода реве в провалини вікон. По селу всюди ґвалт, крики.

Лукавець, піднявшись над люком, загукав із амфібії у мегафон:

- Товариші населення! Закликаю до спокою. Говорить ваш дільничий лейтенант міліції Лукавець. Ми прибули з військовими па виручку вам, зараз приступаємо до евакуації. Знімемо всіх, відтак оголошую правила: не товпитись, не лізти без черги, не топтати ближніх!… Порядок: худобу, майно - в останню чергу! Рятуєм людину, незалежно від того, хто вона і яка вона! Одному вода по пояс, другому по груди, рятуєм обох, але перше того, якому по груди!…

Далеко по селу рознесло світання розлунпою лупкістю вид мегафонний заспокійливий маніфест Лукавця.

Голова сільради, що був серед людей на даху, виступивши наперед, вусатий, без шапки, запропонував незвичне:

- Ви спершу проїдьтеся по селу, прогуркотіть мотором, аби вас в найдальших кутках почули, аби в людей душа стала на місце: най знають, що вже ви є, порятувальники наші!…

Командир, одначе, вирішив по-своєму: наказав одразу знімати тих, що групою оклечали обеліск серед майдану, - були там навіть жінки з дітьми, одна з них несміливо подавала голос:

- Тут діти дрібонькі…

Напівзатоплена металева огорожа не давала змоги підвести амфібію до обеліска впритул, довелося зупинитись неподалік. Солдати миттю пороздягалися до трусів і, вже стоячи край борту, зіщулені від холоду, про щось стали перешіптуватись між собою: виявилось, вирішують, чи одягати рятувальні пояси. Адже комплектів обмежена кількість, на всіх не вистачить… Солдати почували себе ніби присоромлено, що мають перед цивільними таку перевагу.

Солдат-якут, покосившись на Колосовського, звернувся до командира:

- Нам є, а як же ці?

- Мені не треба, я довгий, - заспокоїв його Колосовський і, не роздягаючись, зісковзнув з борту у воду. Ледве не по груди було гострого, крижаного.

- Тоді й ми без поясів, - звільняючись від ніяковості, мовив молодецький солдат, і м'язисті, натреновані спортом тіла одне за одним шубовснули в воду.

Стали знімати від пам'ятника людей. Одних брали, обережно вели в воді попід руки, а котрі сміливіші, самі кидались убрід до амфібії. Лукавець згори подавав їм руку, і люди, ковзаючись по залізу, наскрізь промоклі, одне по одному опинялися на борту. Коли діти й жінки були вже там, солдати підступили до сивого, в темних окулярах чоловіка в тоненькім дощовику; дядько цей, хоч і був із палицею в руці, все не сходив із свого підвищення, міцно обіймаючи рукою граніт.

- Дядьку Миколо! - гукнув до нього Лукавець. - Пускайтесь, перед вами рідна армія, з нею не потонете!

І пояснив командирові екіпажу та Колосовському: Микола Назарук, батько героя. Син його під рейхстагом поліг, а він працював тут бригадиром, і якимись хімікатами очі йому витруїло…

- Має звичку приходити до обеліска з сином на розмову, - додав заврайфінвідділу. - Синове ім'я он там накарбоване… Братська могила тут. Всіх полеглих зібрали недавно з полів, перенесли сюди… І своїх односельців, хто де поліг, сюди ж повписували за похоронними…

Незрячий все не зважувався відпустити граніт, навіть ніяково усміхнувсь до солдатів:

- Здаєсь, тільки ступлю, так одразу я ся і втоплю.

- Не бійтесь, папашо, - заспокоїв його один із солдатів і майже силоміць потягнув Назарука на себе.

Незабаром бригадир теж був на амфібії і тоном аж ніби виправдальним говорив до Лукавця:

- Ішов, пристояв, а тут вода якраз рвонула… Аж до каменя мене відтрутила…

Командир амфібії скинув із себе фуфайку і мовчки накинув її на плечі старому.

Рейс за рейсом робили, знйЫючи, вивозячи людей до колгоспного клубу, що, незатоплений, стояв на узвишші неподалік. Кількість бетеерів побільшала. Ніколи не бачені в цих краях, немов живі, зеленопанцирні гіганти з якихось палеозої? снували сюди й туди но скаламучених водах, борознували село вздовж і впоперек. При наближенні їх дехто з старих людей у вдячній розгубленості починав хреститись. Амфібісти якихось інших підрозділів звозили людей з віддалених хуторів, із підтоплених ферм: пропливаючи, гукали, допитуючись, де тут е влада, мали їй поскаржитись: на декотрих фермах дівчата навідріз відмовляються покидати худобу. “Ми її, - кажуть, - заспокоюємо”. І ще й насміхаються, шльопаючи з вилами по воді, розносячи до ясел корм худобі…