Олесь Гончар - Циклон

- Всі, ви такі. Одержимі. Хіба для вас щось існує, крім фільмів? І ваш отой… може, він чорнокнижник і є? Чого він такий похмурий у вас? Непідступний, суворий. Все істину шукає? Скажіть йому, що всі істини давно знайдені.

- О ні! Шукати й шукати - цього па всіх вистачить…

- Шукайте жіночих усмішок, Сергію! І йому це порадьте.

- Якби йому на вибір: усмішку Лоллобріджіди чи зблиск істини - він, мабуть би, вибрав останнє… Одоржимии - це вірно. Людина, яких у пас на студії небагато. Я почуваю просто гордість, що працюватиму з ним.

- От візьміть і мене до групи. Наполяжте. Зрештою, ви це можете поставити йому як свою неодмінну умову. Він змушений буде… Хіба я гірша за ту вашу західнячгку? Не розуміщ, чим вона всіх вас вчаровує? Що з Гуцулії, що мамалигу з дитинства їла?

- Здасться, Ярослава якраз не з гуцулів, а з бойків… Бойківна!

- Один чорт! На кожному кроці хизується, кокетує своїм походженням, вона, бачте, із роду лісорубів та різьбярів… Куди ж пак! Франко до її дідуня в хату заходив.

- Будьмо ж справедливі, Агнесо.

- От і будьмо. Я теж хочу вийти на екран, поки зморшки не вкрили… Я ж знімалася. Подивіться мене у фільмі, хоч у тому короткому епізоді…

“Я вже дививсь, - так мусив би їй відповісти. - Бачив, як ти посилала з екрана свої роблені усмішки, весь час манірилась-під світлом юпітера, не могла не думати про те, що тобою мусять милуватись, що ти мусиш подобатись… І як мені боляче було від твоїх фальшивих жестів, від того, що ти дерев'яна, роблена, що ти не артистка. За один кадр можна полюбити і… розлюбити можна за один кадр, люба моя!…”

Але він цього їй не сказав, він не хотів ранити її самолюбство, розвіювати її самообман. Бо хоч вона й не артистка, і ніколи не буде, проте вона не переставала хвилювати його й пробуджувати в ньому жагу близькості.

Ссргієву мовчазну ухильність Агнсга витрактувала на свій лад:

- Чи ти теж віддаєш перевагу Ярославі? Теж заполоронпй, засліплений нею? Всі ви побожеволіли там…

- Проби показали: Ярослава саме та! Артистка милістю небес…

- А для чого ж тоді я тобі? - її очі примружились хііжувато і голос став холодний. - Для корчми? Для розваги? На одну ніч? Ні, вибачай…

Згадуючи пізніше цю сцену, Сергій віддавав належне Агнесі: вона таки здорово в ній зіграла! З щирим пафосом, з благородним обуренням!… Навіть оті богемні вульгаризми додавали пікантності!

- Я не з тих, що на одну ніч! Вибирай між нею і мною.

Такими були її завершальні слова.

Не прийняв її ультиматуму. Йдучи на це побачення, ладен був - і це не перебільшення - пожертвувати ради неї своїм життям, але пожертвувати мистецтвом… Ні, цього він не міг. Виявилось, що такий він у цих речах.

- То хто ж гратиме?

- Гратиме Ярослава.

- І це остаточно?

- Так.

Своєю вимогливістю, категоричністю Агнеса мовби сама зруйнувала себе в його очах, змусила протверезитись, прозріти.

Оператор був майже радий своєму тяжкому розчаруванню. При всій гіркоті, воно все ж повертало йому свободу, давало сили й можливість знову з головою пірнути у творчість, прагнучи бути тим, ким він найбільше бути хотів би- лицарем мистецтва.

Як кожен закоханий, я жив тоді в ірреальному світі, - думав він пізніше. Буря фантазій несла мене, сп'янілого й запамороченого жіночими звабами, аж поки під холодним ударом її слів чари зійшли, злетіли, і ти відчув голос її справдішній, з зарядом недоброї практичності, корисливого розрахунку, голос, що чогось вимагав, ставив якісь умови… Не так навіть ті умови були страшні, як скалки прицінювання в очах, отой холодок практицизму й душевної черствості, що враз усе зруйнував, розвіяв, оголив у неприкритості, і ти вгледів, змоторошнівши, що кохав лише витвір власної уяви, вмирав за ілюзорний ідеал жінки, що його так буйно й самозабутньо, самим лише поривом душі витворила твоя фантазія.

Пережита драма не пройшла для нього безслідно. І якщо його дух не занепав, якщо сам він не опустивсь, то, може, ще й тому, що його мовби оздоровлювала сама творча атмосфера групи і отой високий взірець двох закоханих, що їх він мав фільмувати, на плівці мав відтворити їхнє чисіе, мов яблуневий цвіт, кохання. В найтяжчі хвилини Сергій знаходив у ньому для себе моральний еталон, взірець-емоційної шляхетності.

Вдосвіта прибули машини. Двожильні студійні водії пригнали майже форсованим маршем фургони із спорядженням, привезли бутафорію, тонваген, ліхтваген, - Ягуар Ягуарович волів мати свою тут пересувну електростанцію