Олесь Гончар - Циклон

- І це говорити вам, відзначеній на міжнародному фестивалі? За першу ж роль?

- Боюсь, що й то випадкове - за волоокість, мабуть…

- Ваша іронія, самоіроиія, Славо, свідчить, що не все втрачено і артистка жива. Просто хвилинне зневір'я. А такі збурення не дають крові застоюватись. Для митця невдоволення собою - скоріш норма, ніж відхилення від неї. Хто заспокоївся, тому нема чого робити в мистецтві. Серед стихії творчості затишкі'в не шукай, паруси напинай крутобокі… Така вже сама природа, мистецтва. Тут белсбепь, вічний пошук, жага… Тут - хто більший, хто менший - але вісі невтоленні, усі як фаусти…

- Але ж як боляче буває!

- А іншим не боляче?

В голосі його вчулась суворість, схожа на докир. Ярослава здивовано глянула на нього. Зійшли на місточок. Схилившись на бильце, дивились униз, де кожен камінчик виставив свою тінь і вода в прудкій текучості місячно переблискувалась.

- Ох, знаю цей настрій, Славо… Коли отак непевність бере. Коли б'єшся, шукаєш-шукаєш і не знаходиш. Повно клекоту в грудях, а не здатен висловити його: без'язикий, німотою скуті вуста. А потім таки ж надходить ота мить всемогутності, коли почуваєш, що все можеш, все підвладне тобі, на верхи ясновидства зносить тебе якась сила… Щоб кинути знов у провалля сумнівів, у лабіринти шукань, до навпомацки далі йтимеш… Такий уже наш хліб.

- Іванну б сюди. От вона зіграла б. Це ніби для неї роль…

Так, але ж Іванни псма. За третім, чи п'ятим, чи яким там дублем кинулась в охоплені полум'ям декорації мосту умовного, що пашіли зовсім не умовним вогнем… Що її погнало туди? Чи тільки бездушність пиката, жорстокість націлених камер? Чи власна ота невтоленна жага досконалості, її артистичне бажаніш, хай навіть життям ризикуючи, добути ще один дубль, ще один, може, нечуваний, найрідкісніший, в якому вона таки сягне недосяжного, перевершить саму себе? Такі, як Іванна, знають творчості шал… Актриса виняткового обдаровання, і Ярослава близька їй чимось - він певоп цього. Дві зірки сходиля одночасно…

- Чомусь сьогодні вона мені весь вечір з'являється… Перед очима стоїть, сміється… Під час останніх зимових канікул ми з нею поїхали в гори. Все-їй давалось, вона й на лижах ходила чудово - літала з трамплінів, як'птиця… Пригадую, зайшли після хуртовини в ліс, зупинилися під смереками… Ви бували серед смерек узимку, в день сонячний?

- Ні.

- Все фантастичне. Справді казковим стає ліс, прибравшись у снігові шати… Дятел постукує, якась пташина зимова цівкає, ще більш відтінюючи глибоку первісну тишу навкруги. Сніг облітає з дерев тихо, лагідно. “Який зодчий, Славцю, годен зрівнятися з природою, - казала тоді вона, - які хороми, палаци з танучого мармуру невідтворне вибудувала за ніч хуртовина…” Образи птахів якихось, звірів, чудиськ химерних оточували нас. Ніби тільки там стало зрозуміло, як народжувались в народі казки, з чого витворювалась паша народна міфологія… “З оцього білого, хуртовинного, Славцю, що хоч і тане, але красою споріднене з мармурами Мікеланджело…” І потім, сміючись, вдарила палицею по гілці, струснула цілу шапку снігу - сонячна холодна курява окутала нас…-Ярослава помовчала, ніби й ці місячні серпанки за річкою ще курилися, мерехтіли їй тим сонячним снігом, струшеним десь у горах подругою.

Після того, як Іванну обвуглену видобули з-під уламків нодотлілих декорацій, Ярослава більше тиж'ня прохворіла вдома у рідних. Мати благала: “Кинь те кіно, бо й тебе спалять!” Але саме тоді Ярослава сповнена була рішучості, більшої ніж будь-коли… “Не кину. Нe відступлюсь”. Батько теж схвалював її вибір: “Доросла, їй вільно робити, що вибрала… Лишилася без подруги, то нині за двох най до прані стає…”

Пішов, погув у небі літак нічним своїм рейсом. Прислухались до нього обоє. Прислухались і до далекого шосе по підгір'ю - чи но чути звідти колони студійських машин? Десь уже рухаються, не дасть і вночі їм спати Ягуар Ягуарович, “генеральний обозний”.

- “Горить-тремтить ріка - як музика…” - Обоє задивилися у місячну воду, у її струмування мерехтливе.-Скрябін пробував нотними знаками світло передати… Цікаво, що він закодував у те своє тайнописне, загадкове Люче?

“А оця ріка, що біжить попід нами, в ній, мабуть, теж щось закодоване? Ріка невгасного текучого світла, що, примхливо в'ючись, - то між гір, то долинами, - світить пілотам в отакі ночі, місячним сяйвом та зоряним всесвітом галактик поблискує штурма'нам знизу, з планети… Дочка гір, струмлива невтомниця, де бере вона початки свої і аж де перестане бути собою? Зафільмувати б коли-небудь в образі ріки саме людське життя - від його витоків до гирла…”