Олесь Гончар - Циклон

- Вона гратиме не ті часи, - нагадує оператор.

- Але їй все це треба, - наполягає Колос. - Вона особа не позаісторична. Коли її ловитимуть шуцмани, тягнутимуть до ешелону, колії вона опиниться в райху - не на становищі остарбайтсрки у Рітмайстера, а займе місце на нарах барака серед в'язнів, серед своїх подруг чорногорок та француженок, - по ній і там має бути видно: хто вона? Звідки? Яка історія за її спиною? Який народ? В найтоншим виразі її обличчя, в її задумі, у відкритім погляді очей мусить світитись, що вона не тупа, безрідна рабшія, що за нею - віки звитяжного й трудного життя її народу.

- Мені здасться, я це зможу відчути, - тихо мовила Ярослава.

Сергій-оператор цього разу теж підтримав Головного, став розвивати його думку:

- Золотий Тік, і хори Бортнянського, і поеми Одержимої, які ти, гадаю, сумлінно штудіювала в дев'ятому класі, - все це не забудь, стаючи під юпітер. Бо мені не лялька потрібна перед об'єктивом…

- І як батько твій там чи дядько поневірявся у Манітобі та на бельгійських шахтах, - напружено роздумував Головний, - як село ваше зустрічало червоний вересень тридцять дев'ятого - вересень визволення. Все, все не забудь. Тоді глибше ввійдеш у світ героїні, дочки народу…

- Мені не потрібна лялька перед об'єктивом, хай навіть вродлива, як чорт, - ще раз попередив Сергій-оператор. - Вимагатиму людину з природним почуттям гідності, людину правдивого жесту, одухотвореного обличчя, на якому я прочитав би справді щось значно… глибоке, глибинне… profundis…

- Браво, маестро! - засміялася Ярослава. - Це щось із латинян?

- Авжеж, звідтіля - се і означає глибинний, - скромно пояснив Сергій.

- Браво, браво! Такий лінтюх - і завчив!

- Боюсь, що на цьому й вичерпується його золотий запас, - повеселіло сказав Колосовський, з симпатією глянувши на оператора.'

Зійшли на вал, що ледь помітно вигорблювався своїм контуром: всуціль зарослий травою, корови на самім валу і в ровах пасуться. За ровом ще один вал, і теж майже зниклий, розмитий часом, і тільки уява режисера-історика здатна будувати там густий частокіл, ставити вежі з бійницями, люд розставляти по валах, до яких уже пришельці повзуть он звідти, ізнизу, в гостроверхих своїх монгольських шапках… Сумно щипають соковиту траву корови, пастушата визиркують із-за валу, чути їхні перемовин:

- Ото вона, кінозірка… Файна яка! А той високий, він старший у них… А тлустому постригтись би не вадило - віхті з-поза вух стирчать…

На долину, мимо княжої криниці, збігає стежечка. Якийсь подорожній - бородатий дідуган - нахилився, ловить губами джерельцо-чуркало, що вибиває просто зі схилу, з-поміж трави. Неподалік подорожнього лежить його ноша - вовняна тайстра, повна різьблених дерев'яних орлів: мабуть, несе кудись наївним туристам на продаж.

- Не люблю цих орлів, - сказала Ярослава, взявши Головного під руку. - Примітивне, грубе мистецтво. Затрачати вміння, щоб різьбити стандартних хижаків отаких… Просто несмак. Дідуньо мій ніколи їх не різьбив. Академій не кінчав, проте він мовби інтуїтивно почував, де безкриле кустарництво, а де можна видобути з бука справжні художні речі…

Подорожній довго смакував водою, а вони зацікавлено за ним стежили. Сергій, наблизившись, безцеремонне розглядав старого, мов чудернацьку річ яку-небудь. Поруч з тайстрою лежить костур і чорна хламида, схожа на рясу… Розстрига-чернець із скиту? Чи який-небудь новітній Сковорода?

Втершись ребром долоні, мандрівник сів біля джерела, широколиций, зарослий дрімучою сивиною:

- З таких джерелець ріки народжуються… - і, дивлячись на Ярославу, на мі'ні-спідничку її, наказливо звернувся: - Діво нага, нахились, напийся звідси…

- Ми вже пили.

- Ту, що з пляшок? Що піною б'є? А ви ось цієї, земної, що з самих недровищ… що аж зуби ломить!

Але який сердитий, пронизливий в нього погляд! Погляд віщуна, що вміє читати чужі думки, на телепатії знається… “Якби не оця лютість у погляді, можна було б спробувати на астронома, - подумав Богдан. - Щось небуденне, щось від дервіша в ньому є, хоча й недобре…” Операторові блукала на губах майже глузлива усмішка: “Оце він, твій Мамай придорожній - без коня, без бандури… Повна тайстра незугарних дзьобатих орлів, що не годні літати!…”

Щоб оборонитись від його пронизливої суворості, від цих холодних блакитнавих очей, Ярослава подарувала старому одну з найчарівніших своїх усмішок, але це її невинне професійне кокетство не справило на діда ніякого враження. Рушаючи за товаришами далі, Ярослава минула подорожнього ніяково, з непояснимою розтривоженістю і водночас із полегкістю. Але він знов - суворо й вимогливо - окликнув їх, змусивши всіх озирнутись: