Олесь Гончар - Циклон

- На двісті кілометрів уже був за спиною німець, а ми ще на рубежах. Воювали на совість, і я теж ні за кого не ховавсь. Знаю тепер, що буває з людиною таке, коли їй нічого не страшно. Якось танк наповзав просто в лоб. З'їхав уже гусеницею на бруствер, а я з землі одним скоком та на броню, як нас учили. Накинув шинелю на смотрову щілину, осліпив його, а тільки вони відкрили верхній люк, як граната моя - туди, в нутровище!…

- Дісталось тобі… Біля Хмариного в нас теж були великі бої під час відступу… Ми з жінками ще й після того не один день у полях та в лісосмугах поранених підбирали…

Ні вати, ні бинтів не було, не мали чим перев'язувати. Шукали покинуті стоянки медсанбатів, назнали там закопані відходи їхні - відкопували, розмотували чиїсь руки забинтовані, ноги відрізані… Розмотували з них бинти, виварювали, випарювали, і вже вони, м'які й чисті, лягали на інші рани, тамували іншу чиюсь кров… І це, що розповідала Катря, робило її для нього ще ближчою, ще дорожчою.

Катря знов і знов обзиркувала свого віднайденого.

- Змінився ти. Суворий такий став…

Рука її гладила його щоку. Кістляві випнуті вилиці. Широкий вид з твердими брусуватими рисами. Очі з-під важких брв ніби скошені трохи досередини. Суворість, твердість набута. Тільки рот, як і раніш, гарного, майже ніжного малюнка…

- Чи ти про мене хоч згадував там?

- Може, завдяки тобі й вижив…

Мимоволі зітхнув: стільки разів смерть зазирала в вічі… Ночі без сну. Завжди в грязюці… Хліба не підвезти. Навесні картоплю.незібрану в полях викопували, мерзлу, так і тече, як гній… На солідолі оладки з неї пекли… Ну, а табір - хіба його передати словами?

Пошарудів, шукаючи кишеню розстеленої, протхпутої конюшнею шинельчини, і видобув звідти щось схоже на мантачку, на брусок, що ним коси гострять.

- Макуха? - ледве догадалася Катря, взявши той чорний брусок і розглядаючи.

- Оце ж таким пас пригощала Холодна гора… Десь роздобудуть, розпиляють, і тоді за недокурок можна виміняти…

- Сипові візьму, покажу, як виросте, - сказала Катря і заховала брусок у кошик. - Щоб знав, чим батька його гартували.

Іванові добула з хустки яблучок, невеликих, смагляво-червоних.

- Циганочка наша.

- Це хлопцям понесу, хай попробують, - сказав Іван. - Бо фрукту тільки й пробували, як у госпіталі були. Сибірські сестри нам ягід кисленьких з тайги приносили,, вітамінів лісових… На фронті, правда, якось бубку бачив, ледве не загинув через неї. Молоденький садок трапився по схилу, біжимо, кулі дзижчать, і раптом, бачу, вгорі між листям так і сяйнуло рум'яне… Черешенька, перша ягода… Дістану, думаю, хай хоч і вб'є! І про тебе чомусь подумав. Тільки потягся, а тут снаряд, так і кинуло мене, полетів кудись мемелем… Та все ж, мабуть, було у тій бубці щось як знак мені: жити!… І ось як бачиш…

- Пригадуєш йому, що до школи колись ходив з хуторів? - знов загомоніла Катря. - Повернувся в село таким катюгою, в собачники до них пішов… Все каркав: нема вже тебе, зотлів десь.

- Він скоріш зотліє, - зхмарнівши, кинув Іван.

- Де ж ви тут жпвете?

- Ото наш барак на белебені біліє, недавно побілили…

Але туди сьогодні Іван не поспішав. І коней, пригнаних з робіт, товариші прийняли біля стайні без нього, - домовився з ними, щоб самі обійшлись, не відривали його від дружини.

Тут їм, на пахучому сіні, й вечірня зірка зійшла. Може б, тут і заночувати довелось, якби не проїздив поблизу Пауль-управитель з бутлями самогону в тачанці.

- Хто такі? - льодовим тоном спитав, не встаючи з тачанки. Губії злі, тонкі, міцно стиснуті. Вуха з-під жокейки стовбурчаться, лапаті, як капуста.

Може, й справді не впізнав Івана, хоча ж не далі як передучора бачив його в стайні. Ще й похвалив, що чалому гарно хвоста підрізано…

- Та встань, коли до тебе звертаються.

Іван підвівся знехотя, важко.

- Дружина прийшла ось провідати… Дружина, фрау…

- То чому ж не на місці? Хто відпустив сюди - люцерку розтовкувати? Порозпускались! А куди ті дивляться?

“Ті”, тобто Пат і Паташон, були якраз біля колодязя: виднівся там гурт людей, і коло них вартові стовбичили із своїми “палицями”. Управитель щось миркнув кучерові, і той погнав до колодязя. В призахіднім світлі видно було аж сюди, як Пауль зіскочив з тачанки і замашним жокейським нагаєм, з яким ніколи не розлучався, - мабуть, і під подушку собі вночі клав, - усмажив по плечах спершу Паташона, потім, аж двічі, Пата. І після цього вже покотив па гебіт.

Пат і Паташон надбігли з рушницями розлючені, захекані від своєї хортячої служби. Пат, що раніше рідко й озивався до людей, з бігу визвіривсь на Решетняка: