Олесь Гончар - Собор

Різні такі думки туманили голову. Багато чого навіяла мені ця країна чудес. І хоч нічого особливого ніби й не було в тому, як вони до мене поставились, та все ж зустріч з тими людьми залишила в душі глибокий слід. Нічого не знають про тебе, вперше бачать, а ти прийнятий ними як друг. Чи, може, такими якраз і повинні бути стосунки між усіма людьми на землі?

Ще терзали мене в ту безсонну тривожну ніч думки про наших, про учасників гуляння, бо стільки ж завдав я їм клопоту, прикрощів і тривог. НП! * Олесь Терентійович Гончар Собор Вступ У творчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому світі, роман «Собор» посідає особливе місце. Прийшовши до читачів наприкінці шістдесятих, твір одразу ж опинився у вирі пристрастей, бо саме в ньому чи не вперше у вітчизняній літературі могутньо і неприховане прозвучав заклик до духовного очищення й соборності, осуд національного безпам'ятства, звироднілого кар'єризму і браконьєрства. Офіційні кола сприйняли «Собор» різко негативно, адже роман, відкидаючи догматизм класових уявлень, утверджував загальнолюдські, гуманістичні цінності. Після організованих тоталітарним режимом лютих цькувань «Собору» твір було вилучено з бібліотек, книгарень та видавничих планів на довгі двадцять років. У цій, повнішій, авторській редакції «Собор» виходить уперше. Напередодні виходу роману в житті творця «Собору» та в українській літературі відбулася важлива подія - Олеся Гончара першим з письменників України обрано почесним доктором літератури університету Альберти (Канада). Пропала людина! Зник один з металургів! Втопився, чи заблукався, чи де він щез? Але нема! Та про таку подію негайно мусять сповіщати посольство! За цей випадок не одного там спитають, комусь припечуть так, що аж в Союзі оглянеться! Каятьба мене мучила, терзала совість перед товаришами. Хвилинний настрій наліг, щось тобі намарилось, вдарило в прихмелену твою голову, і ти, ні про кого не подумавши, пустився, як хлопчак, навмання на оте міражне, синювате… Серйозний чоловік, а піддався бісові безконтрольності, в безвість якусь потягло, на волю стихії…

Той біс, між іншим, і тут, у курені, не до кінця защух, час від часу торкав тебе пустотливо: все ж таки здорово, мовляв, вийшло! Пустились отак до незвіданих таємниць, у мрійну неміряну голубінь! Погнав, погнав і переплив! Запорожці колись байдаками по морю до турка добувалися в гості, ну, а ти навимашки по індійських озерах без візи поганяв. Відповідати? Аякже, потилицю готуй, боки підставляй. Таке безкарно не проходить… Дихнув роздоллям, помірявся силою з стихією, загадковістю, а тепер поміряєшся з силою інструкцій, з усім тим, що за таке сов’єт-експерту належить…

Ніч була довга, думалось, що й сонце не зійде, а воно зійшло! Таке ж, як і в нас: ясне. Просто із-за куща викотилось, купою червоного вогню-жару росте, росте, верхній край уже блиску набуває… Раніше не помічав, а тут чомусь помітив, відчув, яка це подія - схід сонця, з'ява світла після ночі, після океану тьми. Вперше зрозумів, чому вони моляться йому, чому кланяються на схід сонця… Самому захотілося вклонитись світилові, привітати день… Залишили ми свій курінь і дотліле вогнище, ведуть мене мої друзі кудись в обхід озера. Старий ватаг цибає поперед мене, ноги худющі, ребра випирають, шкіра пропечена, аж лущиться, а він легко іде собі, ще й сітку на ходу плете і щось мугиче на своєму хінді. Бачив я людину за всяких обставин, люблю дивитись на нашого брата металурга, на якого-небудь вальцювальника, що стоїть на своєму робочому місці, на узвишші в цупкій своїй робі, чорним потом блищить, а біля ніг у нього мчать розпечені червоні гадюки, а він їх, мовби злегка, мовби забавляючись, своїми щипцями - раз! - і перекинув, мов який-не-будь факір, приборкувач змій. Знає металург, як там стояти. Які там треба мати нерви, який зір, яким слухом людина має володіти, щоб здобутись на оту досконалість кожного жесту, на оту видиму легкість у роботі. Десять, п’ятнадцять хвилин всього там стоїш, більше не вистоїш, але як він стоїть! Яка виробляється гідність у кожному його трудовому жесті! То людина, на яку можна задивитись. Але й ватаг оцей голоногий, сухоребрий, мов Ганді, що так невтомно поруч тебе ступає і на ходу сітку плете, до ліктя вміло намотує і ще й наспівує, - це теж людина, на яку задивитися можна!

По заболоченій місцевості йдемо, і знов поміж гадюками, по намулинах, поміж купами мурашників величезних, - в житті я не бачив таких!… Протоки, ручайки якісь перебродимо, аж поки нарешті зустрічаємо їх - наших!