Дивлюся тепер на Бузю, і знову все стає, як у "Пісні пісень", як колись, багато років тому...
— Бузю, тебе треба поздоровити?
Вона не чує. Чого ж вона опустила очі? Чого ж почервоніли її щічки? Ні, я мушу її поздоровити.
— Мазл-тов тобі, Бузю!
— Живи й ти щасливо.
І все! Спитати її — не можна. Говорити з нею — нема де. Не дає батько. Не дає мати. Не дають родичі, сусіди, які приходять мене вітати. Той входить, той виходить. Всі стоять круг мене. Всі оглядають мене, неначе ведмедя, неначе дивне створіння з іншого світу. Всі хочуть мене побачити і послухати: що поробляю і як ся маю — стільки часу не бачились!
— Розкажи ж нам якісь новини: що ти бачив, що ти чув?
І я розповідаю їм новини: що бачив і що чув. І дивлюся при цьому на Бузю. Шукаю її погляду і зустрічаюся з її очима, її великими, глибокими, засмученими, гарними синіми очима з "Пісні пісень". Але її очі німі, як її уста, як вона сама. Нічого не кажуть мені її очі. Анічогісінько. І спадає мені на думку, як колись "Пісня пісень", стих за стихом: "Сад замкнений — сестра моя, наречена". Замкнений сад, загачене джерело...
І буря розбурхується в моїй душі і гнів палає у моєму серці. Гнів — не проти когось, лише проти самого себе. На себе гніваюсь і на ті мрії, дурні, хлоп'ячі, золоті мрії, задля яких я покинув батька й матір. Задля них я забув Бузю, їм у жертву приніс я частку мого життя, утратив своє щастя, утратив, утратив навіки...
Утратив? Ні. Це неможливо. Це неможливо! Адже я ось приїхав. Своєчасно приїхав... Хай тільки залишуся з Бузею наодинці. Хай тільки перекинуся з нею кількома словами. Але як можна перекинутися з Бузею кількома словами, коли всі тут? Коли всі стоять круг мене? Всі оглядають мене, як ведмедя, як створіння з іншого світу. Всі хочуть мене побачити і послухати, що я поробляю і як ся маю — стільки часу не бачились!
Уважніше за всіх слухає мене батько. Він сидить над книгою, як і завжди, і широке чоло його зморщене, як завжди, і дивиться він на мене поверх срібних окулярів, і гладить срібні нитки своєї срібної бороди — як завжди. Та здається мені, що він дивиться на мене не так, як завжди. Ні, це не той погляд, що колись. Я це почуваю. Він ображений. Я порушив батькові завіти. Не захотів піти його шляхами. Пішов своєю власною дорогою...
І мати теж стоїть збоку, покинула кухню з пасхальними стравами і слухає мене із сльозами на очах. Кінчиком фартуха вона крадькома витирає сльозу, хоч лице всміхається, і слухає, як я розповідаю, і дивиться мені в рота, і ковтає, ковтає кожне слово моє.
Бузя теж сидить навпроти мене, руки склавши на грудях, і разом з ними слухає мене. Разом з ними дивиться вона мені в рота. Разом з ними вона ковтає кожне моє слово. Я дивлюся на Бузю, читаю в її очах і не можу прочитати нічогісінько. Нічогісінько.
— Розповідай же, чого ти замовк? — звертається до мене батько.
— Дай йому спокій, чи бачили ви! — схоплюється мати. — Дитина стомилась, дитина голодна. А він — розповідай та розповідай! Розповідай та розповідай!
Потроху люди розходяться, і ми залишаємося самі: батько і мати, я і Бузя. Мати йде на кухню і повертається хутко назад з гарною пасхальною тарілкою — знайомою тарілкою, уквітчаною великими зеленими фіговими листками.
— Може, ти щось перекусив би, Шимек? До пасхальної вечері ще далеко.
Це каже мені моя мати з великою любов'ю, відданістю і теплою ніжністю, а Бузя підводиться, іде тихою ходою й подає мені ножа й виделку — знайомі пасхальні ножі й виделки. Все мені знайоме. Ніщо не змінилося. Не стало іншим ані на крихітку. Та сама тарілка з великими зеленими фіговими листками. Ті самі ножі й виделки з білими кістяними колодками. Той самий любий запах пасхального гусячого смальцю. Та сама смачна підсмажена маца. Ніщо нітрохи не змінилося, не стало іншим ані на волосинку.
Хіба те, що тоді напередодні пасхи ми їли разом, я й Бузя. З однієї тарілки, пам'ятаю, їли ми. Таки з цієї знайомої, гарно розмальованої тарілки, що уквітчана зеленими фіговими листками. І горіхи дала нам тоді мати, пам'ятаю, повні кишені горіхів. І ми взялися тоді за руки, пам'ятаю, я й Бузя, і полетіли, пам'ятаю, немов орли. Я біжу — вона біжить за мною. Я стрибаю через колоди — вона стрибає за мною. Я на колоду — вона на колоду.
Я вниз — вона вниз.
— Шимек, доки це будемо бігати, Шимек?
Так каже мені Бузя. А я відповідаю їй мовою "Пісні пісень: "Поки день холодом дише і тіні простягаються".
Це було колись, багато років тому. Тепер Бузя виросла, стала дорослою. І я виріс, став дорослий. І нареченою Бузя стала, чиєюсь нареченою, чиєюсь, не моєю... Я хочу залишитися з Бузею наодинці. Хочу перекинутися з нею кількома словами, хочу почути її голос. Мовою "Пісні пісень" хочеться мені сказати їй: "Покажи мені лице твоє, дай послухати твій голос..." І здається мені, що її очі відповідають мені теж мовою "Пісні пісень": "Xодімо, мій любий, ходімо, милий, вийдемо в поле — не тут, а надворі... надворі... Там я тобі скажу. Там я тобі розповім. Там поговоримо. Там..."
Читать дальше