Владимир Набоков: Лоліта

американських та британських читачiв, який мусив займати мене протягом

сорокових рокiв, i останнiй томик якого був майже готовий до друку на день

мого арешту.

Я знайшов службу: викладав англiйську групi дорослих парижан

шiстнадцятого округу. Потiм впродовж двох зим був учителем чоловiчої

гiмназiї. Iнколи я користався зi знайомств серед психiатрiв та працiвникiв з

громадського догляду, щоб з ними вiдвiдувати рiзнi заклади, як наприклад

сиротинцi та школи для недолiтнiх злочинниць, де на блiдих, зi злiпленими

вiями отроковиць я мiг зорити з тiєю безкарнiстю, яка нам дарується в

сновидiннях.

А зараз я хочу висловити наступну думку. У вiкових межах вiд дев'яти до

чотирнадцяти рокiв трапляються дiвчатка, котрi для деяких зачарованих

пiлiгримiв, якi вдвiчi або в багато разiв є старшi за них, виказують iстотну

свою сутнiсть - сутнiсть не людську, а нiмфiйну (тобто демонiчну); i цих

маленьких обраниць я пропоную йменувати так: нiмфетки.

Читач помiтить, що просторовi поняття я замiнюю на поняття часу. Бiльш

того: менi б хотiлось, щоб вiн побачив цi межi, 9 - 14, як окоємнi обриси

(дзеркалистi обмiлi, яскрiючi скелi) зачарованого острова, на якому живуть

оцi нiмфетки, i який оточений широким iмлистим океаном. Спитати б: у цих

вiкових границях чи всi дiвчинки - нiмфетки? Звiсно, нi. Бо ж так ми,

втаємниченi, ми, самотнi мореплавцi, ми, нiмфолепти, давно б збожеволiли.

Але й краса також не є критерiєм, мiж тим як вульгарнiсть (або те хоч би, що

зветься вульгарнiстю в тому чи iншому середовищi) не виключає неодмiнної

наявностi тих таємничих рис - тiєї казково-дивної грацiї, тiєї невловимої,

мiнливої душевбивчої, закрадливої звабностi, - якi вирiзняють нiмфетку серед

перевесниць, незрiвнянно бiльше залежних вiд просторового свiту одночасних

явищ, анiж вiд невагомого острова зачарованого часу, де Лолiта бавиться з

подiбними до неї. В серединi тих же вiкових границь число справдешнiх

нiмфеток є багато меншим числа некрасивих або просто "гарненьких", чи навiть

"вродливих", але цiлком звичайних, пухлявих, вайлуватих, зимношкiрих,

людяних за єством своїм, таких, котрi можуть або не можуть потiм

перекинутись на красивих, як кажуть, жiнок (погляньте-но на таку-собi бридку

пампушку в чорних панчохах й бiлому капелюшку, яка перевтiлилась у дивну

зiрку екрану). Якщо попросити нормальну людину вiдзначити якнайгарнiсiньку

на груповому знiмку школярок або герль-скаутiв, вона не завжди вцiлить у

нiмфетку. Треба бути художником та навiженим, забавищем нескiнченних

скорбот, iз булькою гарячої отрути в коренi тiла та полум'ям над-жадання,

вiчно палаючим у чуйному хребтi (о, як доводиться нам щулитись i

берегтися!), аби впiзнати одразу, за невимовними прикметами - за ледь

котячим обрисом вилиць, за тонкими й шовковистими членами, та iншими

ознаками, перелiчити якi менi заказано вiдчаєм, стидом, сльозами нiжностi -

маленького смертоносного демона у тлумi звичайних дiтей; вона ж бо,

нiмфетка, стоїть серед них невпiзнана, що й сама не вiдчуває своєї казкової

влади.

Та ще: через примат часу в цiй бiсiвськiй справi, науковець має бути

готовим взяти до уваги, що потрiбна рiзниця в декiлька рокiв (я би сказав,

не менш десяти, але за звичай у тридцять або сорок - й до дев'ятдесяти в

небагатьох вiдомих випадках) мiж дiвчинкою й мужчиною для того, щоб той мiг

зазнати чарiв нiмфетки. Тут є питання налаштування кришталика, питання

деякої вiдстанi, яку внутрiшнє око з приємним хвилюванням надолужує, й

питання певного контрасту, що його розум спостигає з корчем порочної

насолоди. "Коли я був дитинчам, вона дитинчам була" (усе Едгаровий перегар),

моя Аннабелла не була для мене нiмфеткою: я був їй рiвним; заднiм числом я

сам був фавнятком, на тому ж зачарованому островi; та нинi, вересня 1952-го

року, як минуло двадцять дев'ять рокiв, гадаю, що можу розгледiти в нiй

початкове рокове наслання. Ми кохалися передчасною любов'ю, яка вiдмiнна

тiєю нестямою, що так часто розбиває життя зрiлих людей. Я був дужим

хлопчиськом i вижив; та отрута зосталася в ранi, i ось я вже мужнiв у лонi

нашої цивiлiзацiї, яка дозволяє чоловiковi упадати за дiвчиною

шiстнадцятирiчною, але не за дiвчинкою дванадцятирiчною.

Отож, не дивно, що моє доросле життя в Європi було жахливо двоїстим.

Назовнi я мав так званi нормальнi зносини iз земнородними жiнками, у яких

грудi гарбузами або грушами, всерединi ж я палав у пекельнiй печi