Владимир Набоков: Лоліта

розмовляли, так би мовити, понавколу. Вона весь час набирала жменю дрiбного

пiсочку та пускала його сипатись крiзь пальцi. Голови в нас були налаштованi

в лад розумним європейським пiдлiткам тiєї доби й того середовища, i я не

певний, чи можна було вiднайти хоча б якийсь iндивiдуальний талант у нашому

зацiкавленнi численними населеними свiтами, тенiсними змаганнями,

нескiнченнiстю, солiпсизмом й тому подiбними речами. Нiжнiсть та вразливiсть

молодих звiрят збуджували в нас обох те ж саме гостре страждання. Вона

мрiяла бути сестрою милосердя в якiйсь голодуючiй азiйськiй країнi; я мрiяв

бути вiдомим шпигуном.

Та знагла ми стали закоханими одне в одне - нестямно, незграбно,

безстидно, нестерпно; я додав би - безнадiйно, адже наше несамовите

прагнення до взаємного володiння можна було б вгамувати тiльки, якби кожен з

нас насправдi увiбрав та засвоїв кожну частку тiла й душi iншого; втiм ми

навiть не могли знайти мiсця, де б злучитись, як цiлком вiльно знаходять

дiти хащ. Пiсля одного невдалого нiчного побачення в неї в саду (про що в

наступному пiдроздiлi), єдине, що нам уможливили як зустрiчi, це лежати в

досяжностi дорослих, зоровiй, якщо не слуховiй, на тiй частинi пляжу, де

було найвелелюднiше. Там, на м'якому пiску, за кiлька крокiв вiд старших, ми

валялися цiлий ранок у зацiпенiлiй нестямi любовної муки та зуживали всякого

щасного вирiзу в тканинi простору й часу, щоб торкнутись одне одного: її

рука, крiзь пiсок, пiдповзала до мене, тулилася ближче, переставляючи вузькi

та смаглявi пальцi, а потiм її перламутровi колiна вiдправлялись у таку ж

тривалу, обачливу подорож; iнодi випадковий вал, споруджений iншими дiтьми,

молодшими, слугував нам укриттям для побiжного солоного поцiлунку; цi

недосконалi дотики доводили нашi здоровi та незвиченi тiла до такого ступеня

збудження, що навiть прохолода блакитної води, пiд якою ми продовжували

правити свого, не в змозi була нас заспокоїти.

Серед скарбiв, якi я загубив пiд час подальших мандрiв, була зроблена

моєю тiткою маленька фотографiя, що закарбувала групу сидячих за столиком

кав'ярнi просто неба: Аннабеллу, її батькiв та вельми статечного доктора

Купера, кульгавого старця, котрий того лiта упадав за моєю тiткою Сибiллою.

Аннабелла вийшла не надто гарно, адже її вловили в ту мить, коли вона

схотiла пригубити свiй chocolat glac , й тiльки по худих оголених плечах

можна було впiзнати її (оскiльки пам'ятаю знiмок) серед сонячної млявi, в

яку поступово й незворотно переходила її краса; та я, сiвши в профiль, трохи

далi вiд iнших, проступив з якоюсь драматичною рельєфнiстю: похмурий,

густобровий хлопчик, у темнiй, спортивнiй сорочцi та бiлих добре пошитих

шортах, який заклав ногу на ногу й дивився вбiк. Фотографiю було зроблено в

останнiй день нашого рокового лiта, саме за кiлька хвилин до нашої другої та

останньої спроби обiйти долю. З якогось украй прозорого приводу (iншого

шансу не передбачалось, та вже нiщо не мало значення) ми вiддалились вiд

кав'ярнi на пляж, де знайшли нарештi вiдлюдне мiсце, i там, у бузковiй тiнi

рожевих скель, якi створили щось на кшталт яскинi, ми побiжно обмiнялися

спраглими ласками, єдиним свiдком яких були кимсь загубленi окуляри. Я стояв

навколiшки i вже готовий був оволодiти моєю ясочкою, як раптом два бородатих

купальцi - морський дiд та його братчик - вийшли з води iз вигуками

неґречного пiдбадьорення, а чотири мiсяцi по тому вона померла вiд тифу на

островi Корфу.

4.

Знову i знову гортаю цi мiзернi спомини i щоразу питаю в себе самого,

чи не звiдти, не з мерехтiння того далекого лiта пiшла трiщина через усе моє

життя. Або, можливо, гостре моє захоплення цим дитинчам було лише першою

ознакою вродженого збочення? Коли стараюсь розiбратися в булих бажаннях,

намiрах, дiях, я пiддаюсь певнiй зворотнiй уявi, яка живить аналiтичну

здiбнiсть спромогами безграничними, а тому всякий видний менi пройдений шлях

є безкiнечно посiченим роздорiжжями в очманiло складнiй перспективi пам'ятi.

Проте, я певний-таки, що в чарiвний та роковий спосiб Лолiта почалася з

Аннабелли.

Знаю й те, що смерть Аннабелли закрiпила невдоволення того безтямного

лiта i стала завадою для всякого iншого кохання протягом холодних лiт моєї

юностi. Духовне й тiлесне збiгалося в нашому коханнi такою досконалою мiрою,

яка й не примариться нинiшнiм пiдлiткам, якi просто дивляться на все своїми

нехитрими почуттями й штампованим глуздом. Довго по її смертi я вiдчував, як