Владимир Набоков - Лоліта

плечi, за тим ласкаво за скронi й повернув її до свiтла.

"Воно ось тут", сказала вона, "я вiдчуваю"...

"Швейцарська сеселянка кiкiнчиком язика"...

"...Вилизала б?"

"Влсне. Спробать?"

"Авжеж, спробуйте".

Нiжно я провiв трепетним жалом по її коловоротному солоному очному

яблуку.

"От гарно", сказала вона, мигаючи, "все вийшло".

"Зараз друге око".

"Та ви нетямущий", почала вона "там геть - ". Але тут помiтила зiбранi

в жмутик губи, якi наближалися, й поступливо вiдказала: "Окей".

Нахилившись до її теплого, призведеного, рудаво-рожевого обличчя,

похмурий Гумберт приклав губи до її бiйного вiка. Вона всмiхнулася, й

зачепивши мене сукнею, стрiмко вийшла з кiмнати. Я вiдчував нiби моє серце

б'ється всюди водночас. Нiколи в життi - навiть коли я пестив ту дiвчинку на

Рив'єрi - нiколи. -

Нiч. Нiколи я не знавав таких терзань. Я волiв би описати її обличчя,

її рухи - а не можу, тому що, коли вона поблизу, моя пристрасть до неї

заслiплює мене. Хай йому чорт - я не звик до товариства нiмфеток! Коли ж

заплющую очi, бачу саму лиш застиглу частину її образу, рекламний

дiапозитив, проблиск звабливої гладкої шкiри зiсподу ляжки, коли вона,

сидячи й пiднявши високо колiно пiд клiтчастою спiдничкою, зав'язує шнурок

чобiтка. "Долорес Гейз, не муонтре па вуа жямб" (це промовляє її мати, яка

думає, що знає по-французьки).

Будучи a mes heures поетом, я присвятив мадригал чорним, як сажа, вiям

її блiдо сiрих, позбавлених всiлякого виразу очей, та п'ятьом асиметричним

веснянкам на її задертому носику, та бiлявому пушку на її коричневих членах;

але я розiрвав його й не можу його нинi пригадати. Тiльки в банальнiших

висловах (повертаємось тут до щоденника) вдалося б менi змалювати риси моєї

Ло: я мiг би, наприклад, сказати, що волосся її темно-русяве, а губи

червонi, мов облизаний барвистий льодяник, причому нижня чарiвливо припухла

- ах, бути б менi пишучою дамою, перед якою б вона позувала голою при голому

свiтлi. Та я лишень Гумберт Гумберт, довгастий, кiстлявий, з шерстю на

грудях, з густими чорними бровами й дивним акцентом, i цiлим смiтником,

повним зогнилих чудовиськ, пiд сховом неквапної хлоп'ячої усмiшки. Та й вона

зовсiм не схожа на тендiтну дiвчинку з дамського роману. Мене зводить з

розуму двоїсте єство моєї нiмфетки - всякої, либонь, нiмфетки: ця сумiш у

Лолiтi нiжної мрiйливої дитячостi i якоїсь страшкої вульгарностi, що

притаманна кирпатiй звабностi журнальних малюнкiв, яка нагадує менi

мутно-рожевих недолiтнiх покоївок у нас в Європi (якi тхнуть дробленою

ромашкою й потом), i тих дуже молоденьких блудниць, котрих перевдягають у

дiтей в провiнцiйних домах розпусти. Та на додаток - на додаток цьому менi

чується невимовна, непорочна нiжнiсть, що прозирає крiзь мускус i гидоту,

крiзь сморiд i смерть. Боже мiй, Боже мiй... I нарештi - що найдивовижнiше -

вона, ця Лолiта, моя Лолiта, так вiдокремила давню мрiю автора, що над усе i

попри все iснує тiльки - Лолiта.

Середа. "Змусьте-но маму повезти нас (нас!) на Очкове озеро завтра".

Ось дослiвно фраза, яку моя дванадцятирiчна пасiя проговорила пристрасним

шепотом, зiтнувшись зi мною в сiнях - я виходив, вона вбiгала.

Вiддзеркалення пообiднього сонця дрижало слiпуче-бiлим дiамантом в оправi з

незчисленних райдужних голок на круглiй спинi запаркованого авта. Вiд листя

пишного iльма падали м'якi переливчастi тiнi на дощату стiну будинку. Двi

тополi брижилися й погойдувались. Вухо розрiзняло безформнi звуки далекого

вуличного руху. Чийсь дитячий голос кликав: "Нансi! Нан-сi!". В домi Лолiта

поставила свою улюблену платiвку "Малятко Кармен", яку я завжди називав

"Гаманна Кармен", на що вона фуркала, позiрно глузуючи з моєї позiрної

дотепностi.

Четвер. Вчорашнього вечора ми сидiли на вiдкритiй верандi - Гейзиха,

Лолiта i я. Згущалися теплi присмерки, переходячи в повну млостi нiч. Стара

бовдурка щойно скiнчила розповiдати менi змiст кiнофiльму, що його вона й

Лолiта дивились пiвроку тому. Дуже занепалий вже боксер нарештi знайомиться

з добрим священиком (котрий сам колись, у мiцнiй своїй юностi, був боксером

i по досi мiг кулаком звалити грiшника). Ми сидiли на перинах, покладених на

пiдлогу; Ло була межи мадам i мною (сама втиснулась - звiрятко моє). В свою

чергу я пустився в прекумедну розповiдь моїх арктичних пригод. Муза вимислу

простягла менi гвинтiвку, i я стрелив у бiлого ведмедя, який сiв та охнув. А

втiм я гостро вiдчував близькiсть Ло, й поки я говорив i жестикулював у