Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

На мій погляд, шлюб містера Родона був, мабуть, одним із найчесніших вчинків у тій частині його біографії, до якої нам доведеться звертатися в своїй повісті.

Ніхто не скаже, що для чоловіка принизливо захоплюватися жінкою або, захопившись — одружитися з нею, а поклоніння, захват, пристрасть, подив, безмежне довір’я і палке обожнювання, якими цей великий воїн поступово проймався до маленької Ребеки,— це все ті почуття, що, принаймні на думку жінок, аж ніяк не принижували його. Коли Ре-бека співала, кожна нота змушувала тремтіти його ледачу душу й відлунювала в його дебелому тілі. Коли вона щось казала, він натужував свій глузд, щоб слухати й дивуватися. Коли вона була настроєна жартівливо, він довго перетравлював її дотепи і аж через півгодини, на вулиці, починав реготати, вражаючи свого грума, що сидів поруч із ним у бричці, або товариша, з яким він катався верхи по Ротен-роу. її слова для нього були віщуванням оракула, найнезначніший її вчинок мав на собі печать непомильної мудрості й такту. «Як вона співає! Як малює! — думав він.— Як вона вкоськала ту норовисту кобилу в Коро-левиному Кроулі!» А в задушевних розмовах він, бувало, казав їй:-їй-богу, Бек, тобі годилося б бути головнокомандувачем або архієпископом Кентерберійським, щоб я так жив!-І хіба вів такий уже й виняток? Хіба ми не бачимо щодня, як добродушні Геркулеси тримаються за фартушки Омфал і як дужі, бородаті Самсони лежать біля ніг Даліл?-Тож кола Бекі повідомила Родонові, що наближається критична хвилина й пора діяти, він виявив таку саму готовність виконувати її накази, з якою на команду полковника повів би в атаку своїх солдатів. Йому не довелося вкладати листа в третій том Портіаса. Другого дня Ребека легко знайшла спосіб спекатися своєї супутниці Брігс і зустрілася з своїм відданим другом «там, де й завжди». Вночі вона все добре обміркувала й розповіла Родонові про свої наміри. Він, звісно, з усім погодився, певний, що все буде так, як вона сказала, що краще за неї ніхто нічого не придумав би, що міс Кроулі неодмінно згодом подобрішає, або, як він сказав, «пересядеться». Якби Ребека захотіла зробити щось зовсім інше, він погодився б з нею так само беззастережно.

У тебе вистачить розуму на обох нас, Бек,— сказав він.— Ти напевне витягнеш нас із халепи. Я зроду не зустрічав, нікого, хто б міг з тобою зрівнятися, а я бачив у житті, не одного пройдисвіта.

Г, так наївно виклавши свій символ віри, закоханий драгун подався виконувати свою частку плану, який Ре-бека склала для них обох.

Його завдання було просте: найняти скромне житло для містера і місіс Кроулі в Бромптоні чи поблизу казарм. Бо Ребека вирішила — і, нам здається, дуже розважно — втекти. Для Родона це було велике щастя, він уже кілька тижнів підмовляв Ребеку до втечі. З запалом закоханого він помчав наймати житло і так радо погодився платити дві гінеї на тиждень, що господиня будинку пошкодувала, що не заправила з нього більше. Він замовив фортепіано, пів-оранжереї квіток і цілу купу гарних речей. А шалей, лайкових рукавичок, шовкових панчіх, золотих французьких годинничків, браслетів і парфумів він понасилав додому з марнотратством, на яке здатні тільки сліпе кохання і необмежений кредит.

Полегшивши душу таким виявом щедрості, він подався до клубу й там пообідав, схвильовано чекаючи великої хвилини свого життя.

Події попереднього дня, дивна поведінка. Ребека — відмовитись від такої вигідної пропозиції! — таємниче нещастя, що тяжіло над нею, тиха покора, з якою вона приймала свою долю, ще більше прихилили до неї міс Кроулі. Такі події, як весілля, сватання чи відмова нареченому, завжди хвилюють жіночу половину мешканців будинку, викликають у них бурхливе співчуття. Як спостерігач людської натури, я частенько навідуюсь під час великосвітських весіль до церкви святого Георгія на Ганновер-сквер і жодного разу не бачив там, щоб хтось із чоловіків, друзів молодого, плакав чи щоб хоч один церковний сторож або пастор виявляв якесь, зворушення, зате часто був свідком того, як жінки, що не мали до весілля ніякого стосунку,— старі дами, які давно вже відквітли , огрядні літні матрони, матері багатьох дітей, не кажучи вже про чарівних створіннячок у рожевих капелюшках, що чекали, коли їх переведуть у вищий чин, і тому, природно, повинні були цікавитися весіллями,— отже, кажу, я часто був свідком того, як присутні в церкві жінки плакали, схлипували, сякалися, ховали обличчя в малесенькі хусточки, в які не можна нічого сховати, і всі, старі й молоді, були розчулені до краю. Коли мій приятель, франт Джон Пімліко, одружувався з чарівною леді Белгрейвією Грін-ІІаркер, всі були такі схвильовані, що навіть сухенька, пожовкла від табаку прибиральниця, яка провела мене до лавки, заплакала. «А чого? — спитав я себе подумки.— Адже не вона йде під вінець».