Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Того вечора при великому пумпернікельському дворі князя, тобто в придворному театрі, йшов так званий гаст­рольний спектакль, і пані Шредер-Деврівн, тоді ще в розквіті краси й таланту, виконувала роль героїні, в чудо­вій опері «Фіделіо». З перших рядів партеру ми. бачили чотирьох своїх друзів по табльдоту в ложі, яку власник готелю «Erbprinz», Швендлер, абонував для найкращих своїх гостей. І я не міг не помітити, яке враження справи­ли чудова акторка й музика на місіс Осборн,— ми чули, що так звав її вусатий огрядний чоловік. Під час незрів­нянного хору полонених, над яким здіймався в чарівній гармонії ангельський голос співачки, на обличчі в англій­ської леді з’явився вираз такого захвату і блаженства, що навіть маленький Фіпс, той цинік-аташе, який розглядав її в бінокль, здивовано просюсяжав:-Ботттпте, єк преємно бапшти шінку, здатну не текі почюття!-А сцена у в’язниці, де Фіделіо, кидаючись до свого чо­ловіка, вигукує: «Nichts, nichts, mein, Florestan!» — так схвилювала Емілію, що вона затулила обличчя хусточкою.

Тієї миті всі жінки в театрі схлипували, та, мабуть, тому, що мені судилося писати спогади саме про Емілію, я звернув увагу лише на неї.

Другого дня виконували інший твір Бетховена — «Die Schlacht bei Vittoria» . На початку в п’єсу введена пісня про Мальбрука як натяк на швидке просування французь­кої армії. Потім — барабана, сурм, гук артилерії, стогін поранених, і, нарешті, переможно, могутньо звучить «Дай віку, боже, королю».

В залі було, мабуть, десятків зо два англійців:, не біль­ше; проте, зачувши улюблену знайому мелодію, всі во­ни — ми, молодь, у партері, сер Джон і леді Булмінстер (які найняли в Пумпернікелі будинок, щоб виховувати своїх десятьох дітей), вусатий товстун, довготелесий ма­йор у білих парусинових, штанях і леді з хлопцем, якими майор так ласкаво» опікувався, навіть провідник Кірш, що сидів на балконі,— всі повставали, повиструнчувалися-, засвідчуючи свою приналежність до британської нації. А Глистер, chargé d’affaires /Повірнений у справах (франц.) /, підвівся в ложі й почав кла­нятись на всі боки і всміхатися так ніби він представляв цілу імперію. Глистер був небожем і спадкоємцем старого маршала Тіптофа, що з’являвся в нашій повісті перед са­мою битвою під Ватерлоо як генерал Тіптоф. Він був командиром *** полку, в якому служив майор Доббін, і цього року помер, переситившись славою і переївшись заливного з яйцями сивки.

Тепер його величність ласкаво доручив полк серові Майклу О’Дауду, полковникові, ка­валерові ордена Лазні, який уже водив той полк не в один славетний бій.

Глистер, мабуть, зустрічався з полковником Доббіном у свого дядька маршала, бо відразу впізнав його в театрі. Отож поважний посол його величності зробив величезну ласку: вийшов з ложі й на очах у всіх потиснув руку своє­му віднайденому знайомому.

Ви гляньте на того бісового хитруна Глистера,— по­шепки сказав Фіпс, що стежив з крісла за своїм началь­ником.— Де тільки з’явиться вродлива жінка, він уже в’ється коло неї. Але й те правда, для чого ж іще потрібні дипломати?-Я маю честь розмовляти з місіс Доббін? — запитав посол, улесливо всміхаючись.

Джорджі зареготав і вигукнув:-їй-богу, добре сказано!-Еммі й майор почервоніли: ми бачили їх з перших рядів партеру.

Ця леді — місіс Осборн,— відповів майор,— а це її брат, містер Седлі, високий урядовець бенгальської цивільної служби. Дозвольте відрекомендувати їх вашій милості.

Мілорд остаточно скорив Джоза своєю чарівною усміш­кою.

Ви маєте намір пожити в Пумпернікелі? — запитав він.— Нудне місце! Але нам потрібне світське товариство, і ми зробимо все, щоб ви почували себе тут якнайкраще. Містере... кахи-кахи... місіс... гм... Я матиму честь відві­дати вас завтра у вашому готелі. І він пішов, наостанці подарувавши Емілії таку усміш­ку й такий погляд, що, на його думку, вона просто не могла перед ними встояти.

Після закінчення вистави ми, молодь, з’юрмилися у ве­стибюлі і бачили, як роз’їздилась публіка. Княгиня-вдова сіла в свій старий деренчливий ридван у супроводі двох відданих, зморщених фрейлін і маленького, запорошеного табаком камергера на журавлиних ніжках, у коричневій перуці й зеленому мундирі, увішаному орденами, серед яких найбільше впадала в око зірка й широка жовта стрічка ордена святого Міхеля Пумпернікельського. Загупали барабани, гвардія віддала честь, і старий ридван від’їхав від театру.

Потім з’явилися найясніший князь із своєю найяснішою родиною в супроводі найвищих урядовців держави й двору. Він з ясною усмішкою на обличчі кланявся всім на­вколо. Гвардія знов віддала честь, яскраво спалахнули смолоскипи в руках одягнених у червоне скороходів, і карети найясніших рушили в напрямку старого князівського замку, що своїми баштами й шпилями увінчував Шлоссберг. У Пумпєрнікелі всі знали одне одного. Не встигав там з’явитися якийсь чужоземець, як міністр закордонних справ чи котрийсь інший більший або менший урядовець їхав до готелю.«Erbprinz» і дізнавався про ім’я прибулого. Отже, ми спостерігали, як публіка роз’їздилася від театру. Глистер подався додому пішки, загорнувшись у плащ, з яким завжди стояв напоготові його височенний служник, і намагаючись якомога більше скидатися на Дон Жуана. Дружина прем’єр-міністра саме вбгалася в свій портшез, а її дочка, чарівна їда, надягла капор і взула калоші на дерев’яних підошвах, коли з’явилася знайома нам по табльдоту компанія англійців: хлопець відчай­душно позіхав, майор намагався приладнати шаль на го­лові місіс Осборн, а містер Седлі, хвацько зсунувши наба­кир шапокляк і заклавши руку за борт свого широченного білого жилета, велично розглядався довкола. Ми зняли капелюхи і вклонилися їм. Леді у відповідь подарувала нам усмішку й реверанс, за які їй кожен був би вдячний.