Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Осборн нещадно користався з нагоди. Він вважав Джоза за ганчірку і, обміркувавши з усіх боків питання про майбутнє одруження Джоза й Ребеки, не дуже втішався, що хтось із сім’ї, з якою він, Джордж Осборн, офіцер *** полку, хотів поріднитися, має намір допуститись мезальянсу, одружитися хтозна з ким, з якоюсь приблудною гувернанткою.

Ну й ляпнув ти, сердего,— повів далі Осборн.— Кажеш, страшний? Та ти на ногах не тримався, і всі в парку сміялися з тебе, хоч сам ти рюмсав. Ти був геть розкис, Джозе. А пам’ятаєш, що ти співав?-А що?— запитав Джоз.

Зворушливий романс і водно називав Розу, чи Ре-беку, чи як там зветься та мала Еміліїна товаришка, своєю ясочкою. І безжальний Осборн схопив капітана за руку й заходився відтворювати ту сцену, на превеликий жах її справжнього виконавця, хоч добродушний. Доббін і просив його зглянутися на Джоза.

Чого це я маю жаліти його? — відповів Осборн на докори приятеля, коли вони попрощалися з хворим, залишивши його на доктора Голлопа.— Яке в біса він мав право напускати на себе зверхній тон і виставляти нас на глум у Воксголі? Хто та школярка, що так ніжно грає очима й підкочується до нього? До лихої матері, вони і без неї не високо сягають. Я не проти гувернанток, але волію, щоб моєю невісткою була справжня леді. Я людина широких поглядів, проте маю гордість і знаю своє місце, то нехай і вона знає своє. І я зіб’ю пиху з того хвалькуватого набоба й не дам йому стати ще більшим дурнем, ніж він є. Тому я й попередив, щоб він був обачним, а то вона його залигає.

Тобі видніше,— сказав Доббін не дуже впевненим тоном.— Ти завжди був торі, і родина твоя — одна з найстаровинніших в Англії, та все ж...

Ходімо глянемо, що роблять дівчата. Чом би тобі не , позалицятися до міс Шарп? — перебив його лейтенант.

Але Доббін не захотів іти з Осборном на Рассел-сквер, куди той навідувався щодня.

Звернувши з Голборна на Саутгемптон-роу, Джордж засміявся, бо помітив, що з вікон будинку Седлі на різних поверхах виглядають дві голови, когось визираючи.

І справді, Емілія з балкона вітальні пильно вдивлялася в протилежний бік площі, де мешкали Осборн, щоб побачити, чи не йде лейтенант, а Ребека Шарп зі своєї маленької спальні на третьому поверсі дивилася, чи не з’явиться на обрії огрядна постать містера Джозефа.

Сестра Анна чатує на сторожовій башті,— сказав Осборн Емілії,— але нікого не видно.— І, зареготавши зі свого жарту, що самому йому дуже сподобався, він заходився дуже кумедно змальовувати міс Седлі, як страждає її брат.

Чого ти глузуєш, Джордже! Не будь такий жорстокий,— сказала Емілія, мало не плачучи.

Та Джордж тільки сміявся з її жалісливої, нещасної міни, вважаючи, що він дуже дотепний, а коли до них приєдналася міс Шарп, почав і з неї жартувати і без кінця змальовувати, як її чари подіяли на гладкого Джозефа.

Ох, міс Шарп, аби ви були побачили його сьогодні! — сказав він.— Як він, у квітчастому халаті, стогнав і корчився на канапі! Аби ви були побачили, як він показував язика своєму знахареві Голлопу!-Хто? — запитала Ребека.

Хто? Як «хто»? — Звісно, капітан Доббін, до якого вчора ввечері ми всі були, до речі, дуже уважні.

Ми з ним дуже нечемно повелися,— сказала Еммі, почервонівши.— Я... я зовсім про нього забула.

Авжеж, забула! — вигукнув Осборн, не перестаючи сміятися.— Не можна ж весь час думати про капітана Доббіна, Еміліє. Правда, міс Шари?-Крім того випадку, коли він за обідом перекинув келих з вином,— зарозуміло відповіла Ребека й тріпнула головою.— Мене капітан Доббін ніколи ані на крихту не цікавив.

Дуже добре, міс Шарп, я йому так і скажу,— мовив Осборн.

Ребека Шарп відчувала недовіру й ненависть до лейтенанта, хоч той і гадки не мав, що збудив у неї такі почуття.

«Він таки збиткується з мене,— подумала вона.— Може, він глузував з мене при Джозефі? Може, налякав його? Може, той не прийде?» У неї аж в очах потемніло і тривожно забилося серце.

— Вам аби жартувати,— мовила вона, всміхаючись якомога невинніше.— Що ж, жартуйте на здоров’я, містере Джордже, мене немає кому захистити.

І Ребека вийшла з кімнати, а коли ще й Емілія докірливо глянула на нього, Джордж відчув, що повівся не по-чоловічому, образивши без потреби беззахисну істоту.

Ти занадто добра, Еміліє,— сказав він.— Ти не знаєш світу, а я знаю. І твоя товаришка, міс Шарп, повинна розуміти, де її місце.

Ти вважаєш, що Джоз не...

Слово честі, кохана, я не знаю. Може, так, а може, й ні. Я за нього не думаю. Я тільки знаю, що він страшенно дурний, хвалькуватий і вчора ввечері осоромив мою любу дівчинку. «Ясочко моя», ха-ха-ха! — Він знов зареготав і перекривив Джоза так смішно, що Емілія також засміялася.