Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Та коли Ребека і її огрядний супутник загубилися на відлюдних стежечках, де блукало не більше сотні таких самих пар, то обоє відчули, що наближається вирішальна мить. «Тепер або ніколи,— думала міс Шарп,— кращої нагоди вирвати слова освідчення в містера Седлі, що тремтять на його несміливих устах, не буде». Коли вони оглядали панораму Москви, якийсь бельбас наступив міс Шарп на ногу, вона, зойкнувши, відсахнулась просто в обійми містера Седлі, і ця дрібна подія настільки збільшила ніжність і довіру нашого кавалера, що він розповів їй принаймні вже вшосте кілька своїх улюблених індійських історій.

Як би я хотіла побачити Індію! — вигукнула Ре-бека.

Хотіли б? — запитав Джозеф з убивчою ніжністю і, напевне, за цим доречним питанням мало прозвучати друге, ще ніжніше (бо він засопів, запирхав, і ручка Ребеки, що спинилася в нього на грудях, відчула, як гарячково застукало його серце), коли це — яка прикрість! — закалатав дзвоник, сповіщаючи про початок феєрверку, люди заметушилися, заквапились, і наших закоханих захопила з собою швидка людська течія.

І капітан Доббін, якому, правду казати, розваги Воксгола не дуже сподобалися, хотів був приєднатися до товариства під час вечері і двічі пройшов повз альтанку, де зустрівшись, розташувалися тепер обидві пари, але ніхто не звернув на нього уваги. Стіл також був накритий тільки на чотирьох. Закохані жваво розмовляли між собою, і капітан Доббін бачив, що про нього зовсім забули, наче його взагалі не було на світі.

«Я буду там тільки de trop,— сказав він сам до себе, дивлячись на них досить сумним поглядом.— Краще піду побалакаю зі схимником».

І він покинув людський гомін, веселий гамір і дзенькіт бенкету й поплентався темною алеєю, в кінці якої отаборився той картонний самітник. Для Доббіна це була не дуже велика втіха, і справді, я з власного досвіду знаю, що тинятися самому по Воксголу — найгнітючіша з усіх розваг, які випадають неодруженим чоловікам.

Тим часом обидві пари в альтанці почували себе на сьомому небі, захоплено ділились враженнями й провадили приємну розмову. Джоз, показував, на що він здатен, і з незрівнянною величністю командував офіціантами. Він сам заправив салат, відкоркував шампанське, порізав курчата і ум’яв та випив більшу частину того, що було на столі. Наостанку він забажав, щоб неодмінно принесли чашу аракового пуншу, бо, мовляв, кожен, хто приходить у Воксгол, куштує його.

Офіціант, чашу аракового пуншу!

Та чаша аракового пуншу спричинилась до всього, що сталося далі. Зрештою, хіба чаша аракового пуншу гірша причина за будь-яку іншу? Хіба чаша синильної кислоти не стала причиною того, що прекрасна Розамонда попрощалася з білим світом? А чаша вина хіба не призвела до смерті Олександра Великого? Принаймні так каже доктор Лемпрієр. Так і чаша аракового пуншу вплинула на долю всіх головних дійових осіб цього «роману без героя», про що ми зараз розповімо. Вона вплинула на все їхнє подальше життя, хоч більшість з них не скуштувала й краплі того пуншу.

Дівчата його не пили, Осборн не любив, отож усе, що було в чаші, припало Джозефові, цьому товстому ласунові. Спорожнивши її, він так пожвавішав, що спершу його поведінка всіх здивувала, а потім стала майже нестерпною. Джоз почав розмовляти й сміятися так голосно, що зібрав навколо альтанки десятків зо два цікавих, і його невинні супутники не знали, де дітися з сорому, потім, непроханий, заходився співати (високим, плаксивим голосом, як звичайно п’яні), привабивши до себе майже всю публіку, яка стояла біля оркестру під позолоченою мушлею, і вона винагородила його оплесками.

Браво, гладуне!— гукнув один.— Виводить достоту, як Денієл Ламберт! — додав інший.— 3 такою статурою можна танцювати на линві! — докинув ще якийсь дотепник, що страшенно налякало дівчат і розсердило Осборна,-Ради бога, Джозе, мерщій ходімо звідси! — сказав він, ї дівчата підвелися.

Еге, стривай, ясочко моя! —крикнув Джоз, тепер відважний, наче лев, і обняв Ребеку за стан.

Ребека відсахнулась, але не могла випручатися з його обіймів. |-Сміх перед альтанкою став ще гучніший. Джоз ніяк не вгамовувався, пив, залицявся, співав, галантно підносив келих у напрямку глядачів, запрошуючи всіх разом і кожного зокрема випити з ним пуншу.

Осборн уже замахнувся, щоб збити з ніг якогось нахабу в закочених чоботях, що вирішив скористатися запрошенням, і, здавалося, сутички вже годі було уникнути, коли це, на превелике щастя, біля альтанки з’явився джентльмен на прізвище Доббін, який досі прогулювався в парку.