Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Карета місіс Кроулі після відповідного виклику під’ї­хала до брами, проторохтіла освітленим подвір’ям і зупи­нилася біля ганку. Родон посадовив у неї дружину, і ка­рета поїхала. Самому ж полковникові містер Уенгем за­пропонував піти додому пішки й викурити дорогою сигару, якою він його пригостив.

Вони прикурили сигари від смолоскипа одного з хлопчи­ків, що стояли за брамою, і пішли вулицею. Якихось двоє чоловіків відділилися від гурту й подалися за ними на­зирці, а через кілька десятків кроків один із них наздогнав Родона, торкнув його за плече й сказав:-Вибачте, полковнику, я хотів би поговорити з вами наодинці.

Поки той джентльмен говорив, його супутник голосно свиснув, і на цей знак до них, гуркочучи, під’їхала бричка, що серед інших екіпажів стояла біля брами Гонт-гауса. Той, хто підкликав бричку, оббіг навколо неї і став перед полковником Кроулі.

Бравий офіцер відразу збагнув, що його спіткало: він по­пав до рук судових виконавців. Відступивши на крок, він розігнався й схопив того, хто перший торкнув його за плече.

Дарма опиратися, нас троє,— сказав той, що стояв ззаду.

Це ви, Моссе, еге? — запитав полковник, мабуть, уже знайомий з тим, хто озвався.— Скільки треба платити?-Дріб’язок,— пошепки сказав йому містер Мосс із Керсітор-стріт, Чансері-лейн, помічник мідлсекського суд­ді.— Сто шістдесят шість фунтів, шість шилінгів і вісім пенсів на позов містера Натана.

Ради бога, позичте мені сто фунтів, Уенгеме,— мовив бідолашний Родон.— Вдома я маю сімдесят.

У мене всього за душею десять фунтів,— відповів бі­долашний Уенгем.— На добраніч, голубе.

На добраніч,— жалібно мовив Родон.

Уепгем пішов, а Родон Кроулі докурив сигару, коли бричка вже проїздила Темпл-бар.

Розділ LII-У ЯКОМУ ЛОРД СТАИН-ПОКАЗУЄ СЕБЕ З НАЙКРАЩОГО БОКУ

Коли лорд Стайн був до когось прихильний, він нічого не робив наполовину, і його ставлення до родини Кроулі було найкращим прикладом такої його доброти. Його милість поширив свою ласку й на малого Родона: він звернув увагу батьків на те, що хлопця необхідно послати в закриту шко­лу; Родон досяг того віку, коли змагання, початкові знання з латини, вправи з бійки навкулачки й товариство ровес­ників Можуть дати йому велику користь. Батько опирав­ся — мовляв, він не такий багатий, щоб віддати хлопця в добру школу, а мати казала, що Брігс — чудова вчителька й досягла з ним дуже добрих успіхів (і так воно й було на­справді) з англійської мови, основ латини й загальноосвіт­ніх предметів. Але всі ці докази розсипались перед велико­душною настійливістю лорда Стайна. Його милість був одним із кураторів славетного давнього шкільного закладу, що звався «Білі ченці». В давнину це був цістерціанський монастир, коли Смітфілдське поле у сусідстві з ним ще правило місцем для турнірів. Сюди привозили затятих єре­тиків, бо їх було зручно спалювати на тому ж таки полі. Генріх VIII, оборонець віри, загарбав монастир з усім його майном і перевішав та замучив тих ченців, які не могли пристосуватися до темпу його реформ. Кінець кінцем якийсь багатий купець придбав будинок та належні до нього землі і з допомогою інших заможних людей, що пожертвували землю й гроші, заснував славетний притулок для старих і дітей. Навколо цього майже чернечого закладу виросла школа, що існує й досі, зберігаючи своє середнє вічне вбрання і звичаї. Всі цістерціанці моляться за її по­дальший розквіт.

Цією славетною школою опікуються декотрі з найбіль­ших вельмож, прелатів і сановників Англії; а оскільки хлопці живуть у гарних умовах, „їх добре годують і навча­ють, а згодом забезпечують солідними стипендіями в уні­верситеті та церковними парафіями, то декотрих юних джентльменів присвячують духовному фахові з самого малку, і домогтися зарахування в цю школу не так легко. Спершу її призначали для синів бідних і заслужених ду­ховних осіб та мирян, проте багато вельможних опікунів, що мали нахил розширювати поле своєї доброчинницької діяльності чи, швидше, були примхливими доброчинцями, шукали й інших об’єктів для своєї щедрості. Можливість отримати безкоштовно освіту, а в майбутньому — гаранто­вані засоби існування й службу була така зваблива, що її не нехтували й декотрі найбагатші люди. І не тільки ро­дичі вельможних опікунів, але й самі вони влаштовували своїх дітей до цієї школи. Прелати посилали туди своїх родичів або синів підлеглих їм священиків, а, з другого боку, декотрі великі вельможі не вважали приниженням для себе опікуватися дітьми своїх найближчих служників, тому хлопчик, що приходив до цього закладу, опинявся в дуже строкатому товаристві, з яким йому треба було зли­тися.