Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Згляньтеся! Згляньтеся! — кричить паша, а Кизляр-ага, страхітливо вищиривши зуби, витягає шовкову-мотузку.

Завіса спадає тієї миті, коли він уже ладнається вжити ту страшну зброю. Гасан з-за сцени виголошує:-Перші два склади!-Місіс Родон Кроулі, що теж має виступати в шарадах, підходить до місіс Вінкворт і починає вихваляти вишука­ність і красу її вбрання.

Починається друга частина шаради. Знову сцена зі схід­ного життя. Гасан, уже в іншому вбранні, сидить у ніж-пій позі біля Зулейки, що цілком змирилася з ним.

Киз­ляр-ага став покірним чорним рабом. Сходить сонце в пустелі; турки звертають обличчя на схід і вклоняються до землі. Верблюдів немає під рукою, тому оркестр весело і рає «Бредуть піском верблюди». На сцені з’являється велетенська голова єгиптянина. Вона вміє співати і, на подив східних мандрівників, виконує смішну пісеньку, яку написав містер Вог. Східні мандрівники йдуть у танець, як Папагено й мавританський король у «Чарівній флейті».

Останні два склади! — горлає голова. Розігрується остання дія. Тепер це грецьке шатро. На ложі відпочиває великий, дужий чоловік. Над ним висять шолом і щит.

Тепер вони вже не потрібні. Іліон упав. Іфі-генія вбита. Кассандра полонена і перебуває десь у його внутрішніх покоях. Володар мужів, «анакс андрон» (це полковник Кроулі, який насправді не має уявлення ні про пограбування Іліона, ні про полон Кассандри), спить у своїй спочивальні в Аргосі. Світильник кидає на стіну велику тремтливу тінь заснулого героя, троянський меч і щит поблискують у мерехтливому світлі. Оркестр грає врочисту мелодію з «Дон Жуана» перед появою статуї командора.

У шатро входить навшпиньки блідий Егіст. Чиє то лихе обличчя зловісно стежить за ним з-за запинала? Егіст підносить кинджал, щоб ударити ним сонного, який повертається па ліжку, ніби навмисне підставляючи йому широкі груди. Та він не може вбити шляхетного ватажка | вві сні. Клітемнестра, мов привид, прохоплюється до спочи­вальні,— її білі руки оголені, золотаве волосся розсипане по плечах, обличчя смертельно бліде, а очі світяться такою страшною посмішкою, що в глядачів серце стискається з ляку.

Тремтіння перебігає по залі.

Господи! — каже хтось.— Та це місіс Родон Кроулі! Зневажливим порухом вона вихоплює в Егіста кинджал і підступає до ліжка. Вістря блищить у неї над головою в непевному світлі, вона... враз світильник гасне, чути стогін — і все поглинає пітьма. Темрява й сама сцена налякали глядачів. Ребека зіграла І свою роль так добре, з такою страхітливою переконливістю, що всі заніміли. Аж ось знов спалахнуло світло, І і в залі знялася буря захвату.

Браво, браво! — горував над усіма різкий голос ста­рого Стайна.— Хай йому біс, вона й” справді здатна таке-встругнути! — додав він крізь зуби.

Режисера! Клітемнестру! — вигукувала зала. Агамемнон не міг показатися в своїй класичній туніці,-він стояв на задньому плані з Егістом та іншими виконав­цями коротенької вистави. Містер Бедуїн вивів наперед Зулейку й Клітемнестру. Одна велика особа захотіла, щоб її відрекомендували чарівній Клітемнестрі.

Ну як? Проштрикнули його кинджалом? Тепер мож­на вийти заміж за когось іншого, правда ж?— вдало по­жартував його королівська величність.

Місіс Родон Кроулі була незрівнянна в своїй ролі,— мовив лорд Стайн.

Ребека засміялася, зухвало й радісно блиснула на нього очима і зробила найчарівніший реверанс з усіх, які будь-коли хто бачив.

Служники внесли таці з різноманітними прохолодними напоями, а виконавці зникли, щоб підготуватися до другої шаради.

Три склади цієї шаради показано в пантомімі, і розіг­рано їх так.

Перший склад. Полковник Родон Кроулі, кавалер ордена Лазні, в крислатому капелюсі, в довгому плащі, з палицею і з ліхтарем, взятим у стайні, проходить сце­ною і щось вигукує, ніби сповіщає мешканців, котра година. У вікні нижнього поверху видно двох мандрівних тор­говців, що, мабуть, грають у крібедж і позіхають над картами на весь рот. До них заходить якийсь чоловік, схо­жий на коридорного з готелю (шановний Дж. Рінгвуд), що блискуче зіграв свою роль, і стягає з них чоботи. З’яв­ляється служниця (вельмишановний лорд Саутдаун) з двома свічками і грілкою. Служниця підіймається нагору гріє ліжко. Тією ж грілкою вона відбивається від над­мірно люб’язних торговців. Служниця виходить.

Торговці надягають нічні ковпаки і опускають штори. Виходить коридорний і зачиняє віконниці нижнього поверху. Чути, як він засуває засув і бере двері на ланцюжок зсередини. Гасне світло. Оркестр грає «Dormez, dormez, chers Amours!» /«Засніть, засніть, мої кохані!» (Франц.)/. Голос з-за завіси каже: «Перший склад».