Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Ну от,— закінчив він тремтячим голосом і відвер­нувся,— тепер ти зневажаєш свого старого батька!-Ох, тату! Я не тому! — заплакала Емілія, кидаючись йому на шию і цілуючи його.— Ви завжди були добрі й ласкаві. Ви хотіли, щоб нам усім було краще. Я не через гроші... а... о господи! Господи! Змилосердься наді мною і дай мені сили витримати це випробування! — Вона знов нестямно поцілувала батька й вибігла з кімнати.

Батько не зрозумів, що мали означати слова сердешної дочки і чого вона пішла від нього в такому розпачі. А річ була в тім, що вона відчула себе переможеною.

Вирок ви­несено. Дитина мусить піти від неї... до інших... забути свою матір. її серце, її єдиний скарб, її радощі, надія і любов, її ідол, майже самий бог! Вона повинна відмови­тись від нього, а тоді... тоді вона відійде до Джорджа, і вони разом охоронятимуть хлопця і чекатимуть на нього, поки й він приєднається до них на небі.

Емілія надягла капелюшок, майже не усвідомлюючи, що вона робить, і пішла вуличками, якими звичайно Джорджі повертався зі школи й куди вона часто вирушала йому назустріч. Був травень, уроки того дня кінчалися рано. На деревах уже зеленіло листя, погода стояла чудова. Здоровий, розпашілий хлопчик підбіг до матері, щось мугикаючи, із зв’язаними ремінцем шкільними книжками.

Нарешті! Вона обняла його обома руками. Ні, це немож­ливо! Вони не розлучаться!

Що сталося, мамо? — запитав хлопчик.— Ви такі бліді!

Нічого, синку, відповіла вона, нахилилася й поці­лувала його.

Увечері Емілія загадала хлопцеві прочитати їй історію пророка Самуїла: про те, як Анна, його мати, відлучивши сина, принесла, його до Елі, первосвященика, щоб навіки присвятити богові. І Джорджі прочитав Аннину пісню-молитву, в якій мовилось про того, хто робить убогим і ба­гатим, принижує, але й підносить угору, хто піднімає нужденного з пороху, а ще про те, що людина стає силь­ною не через свою силу. Потім він прочитав, як Самуїлова мати робила йому малу верхню одежину й приносила 8 року в рік, коли приходила зі своїм чоловіком складати річну жертву. А далі мати Джорджі мило й простодушно пояснила цю зворушливу історію. Анна, мовляв, хоч дуже любила свого сина, та розлучилася з ним, бо дала таку робітницю. І вона завжди думала про сина, коли сиділа вдома, далеко від нього, й шила йому малу одежину. І Самуїл, звичайно, теж не забував своєї матері. Яка вона, мабуть, була щаслива, коли наставала пора (а роки швид­ко збігають) зустрічатися з сином і бачити, що він виро­стає добрий і розумним.

Цю коротеньку проповідь мати проказувала тихим, уро­чистим голосом, ще з сухими очима, поки дійшла до зустрічі матері з сином,— тоді раптом замовкла, її добре серце переповнилось, і, пригорнувши сина до грудей, вона почала заколисувати його й проливати над ним мовчазні святі сльози материнської муки.

Остаточно зважившись, вдова почала вживати заходів, які їй здавалися необхідними, щоб довести все до кінця. Одного ранку міс Осборн на Рассел-сквер (Емілія десять років не писала ні назви цієї вулиці, ні номера будинку,— заадресовуючи листа, вона пригадала свою молодість, свої дівочі роки) — одного ранку міс Осборн отримала від неї листа. Побачивши його, вона дуже почервоніла й швидко глянула на батька, що похмуро сидів на своєму місці в другого кінця столу.

Простими словами Емілія розповідала про ті причини, які змусили її змінити свої колишні наміри щодо сина. Батька спіткала нова біда, і він остаточно зубожів.

Того, що в неї є, ледве ставатиме, щоб підтримувати батьків, і аж ніяк не досить, щоб належним чином виховати Джорджа. Хоч як важко їй буде розлучатися з сином, бог допо­може їй витримати все задля дитини. Вона знає, що ті, до кого він іде, зроблять усе можливе, щоб він був щасливий, Вона змалювала хлопчикову вдачу: як їй здавалося, він був жвавий, нетерплячий, коли до нього ставитись суворо, але чутливий на любов і ласку. В дописці вона вимагала письмової обіцянки, що їй дозволятимуть бачити сина стільки, скільки вона хотітиме,— за якихось інших умов вона нізащо не розлучиться з ним.

Що? Пані гординя посмирнішала? — сказав старий Осборн, коли дочка тремтячим, схвильованим голосом прочитала йому листа.— Постукав у двері голод, ге? Ха-ха-ха! Я знав, що так буде.

Він намагався зберегти свою гідність і, як звичайно, взявся читати газету, але не зміг. Затулившись нею, він то хихотів, то лаявся.

Нарешті він відклав газету, понуро, за своїм звичаєм, глянув на дочку, подався до сусіднього кабінету й повер­нувся звідти з ключем. Він кинув його міс Осборн і сказав:-Приготуй кімнату над моєю спальнею... колишню його кімнату.