Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Не треба! — відповідає один продавець.

Збирайтесь геть! — жене їх другий.

Три шилінги й шість пенсів вигачено задарма; малюн­ки повертаються до спальні міс Клеп, яка й далі вважає, що вони дуже гарні.

Довго зважуючи й довго складаючи текст, Емілія пише своїм гарним письмом невеличку об’яву, повідомляючи громадян, що «леді, яка має кілька вільних годин, бажає присвятити себе вихованню маленьких дівчаток, яких вона могла б учити англійської і французької мови, географії, історії та музики. Звертатися до Е.

О., на адресу містера Брауна»,— і відносить її джентльменові з художнього са­лону, що милостиво погоджується покласти ту картку на прилавок, де її вкриває порох і засліджують мухи. Емілія кілька разів сумно проходить повз салон, сподіваючись, що містер Браун має для неї якісь новини, але він так і не запрошує її всередину. Коли ж вона заходить туди купити якісь дрібнички, виявляється, що нічого втішного там її не чекає. Сердешна, скромна жінко, ніжна й тендітна, де тобі боротися з жорстоким світом!-З кожним днем все дужче змагають її турботи й смуток, вона не зводить з хлопчика стривоженого погляду, якого той не може зрозуміти. Вона схоплюється вночі й нишком заглядає до його кімнати, впевнюючись, що він спить і що його ніхто не вкрав. Сама вона тепер майже не спить, її переслідують тяжкі думки й страх. Ох, як вона плаче, як молиться довгими, мовчазними ночами, як намагається приховати від себе самої настирливу думку, що треба роз­лучитися з сином, що вона — єдина перешкода на шляху до його добра! Вона не може, не може! Принаймні ще не тепер.

Хай колись потім. Ох, надто тяжко навіть міркувати про це, а як же його пережити!-У неї з’являється одна думка, від якої вона засоромлено червоніє: може, залишити свій річний прибуток батькам, а самій вийти заміж за священика,— він заопікується нею і її дитиною. Але портрет Джорджа і дорога пам’ять про нього гірко докоряють їй. Сором і кохання відкидають таку жертву. Емілія зіщулюється, як від гріховного до­тику,— такі думки ніколи не оселялися в цьому чистому, ніжному серці.

Боротьба, яку ми описуємо кількома реченнями, тривала в серці бідолашної Емілії протягом багатьох тижнів, і весь той час вона нікому не звіряла своїх мук. Та й не могла звірити: адже вона й у голову не покладала, що може зда­тися, хоч з кожним днем відступала перед своїм ворогом, з яким їй доводилося битись. Одна за одною на неї мовчки насувались гіркі істини і вже не залишали захоплених позицій. їхні спільні злигодні й лихо, безвихідь і прини­ження батьків, несправедливість щодо хлопчика — одне за одним падали укріплення маленької фортеці, де вона, бідолашна, ревно оберігала свій найдорожчий і єдиний скарб.

На початку цієї боротьби Емілія послала братові в Каль­кутту зворушливого листа, благаючи його не припиняти тієї допомоги, яку досі подавав він батькам, і простодушно, яскраво описуючи, які вони самітні й немічні. Вона не знала гіркої правди. Грошова допомога від Джоза надхо­дила регулярно, але її отримував один лихвар у Сіті: ста­рий Седлі продав її за певну суму, щоб мати чим провадити далі свої надаремні спекуляції. Еммі нетерпляче вирахо­вувала, скільки мине часу, поки брат отримає листа й пришле відповідь. Вона навіть зазначила в своєму запис­нику, коли його послала. Опікунові свого сина, доброму майорові в Мадрасі, Емілія нічого не писала про свої труднощі й своє горе. Після того вітання з приводу його май­бутнього одруження вона більше не посилала йому листів. Тільки з гірким смутком думала, що втратила й цього приятеля — єдиного, який так уболівав за неї.

Одного дня, коли їм було особливо тяжко — напосідалися кредитори, мати з розпачу впадала в істерику, батько був ще сумніший, ніж звичайно, всі вони уникали одне одного, і кожне таїло в душі своє горе і свої образи,— батько з дочкою випадково лишилися в кімнаті самі. Емі­лія, щоб трохи втішити старого, розповіла, що вона зроби­ла: послала Джозові листа, і за три-чотири місяці прийде відповідь. Джоз завжди був великодушний, хоч, може, й трохи неуважний. Він не відмовиться допомогти їм, коли дізнається, що батьки в такій страшній скруті.

Тоді старий нещасним голосом, затинаючись, сказав їй усю правду: від сина, мовляв, і далі надходять гроші, але він позбувся їх через свій дурний розум. І досі не зважу­вався признатись. Помітивши, який жах і розпач світяться в погляді дочки, батько подумав, що вона йому дорікає за його довгу мовчанку.