Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Невдовзі після цього, коли місіс Родон з’явилася в Гонт-гаусі, сторож, що відчиняв браму, служники в найрізноманітніших лівреях, що юрми­лися внизу, лакеї в білих жилетах, які передавали з од­нієї сходової площадки до другої імена полковника й мі­сіс Родон Кроулі, уже знали про неї все чи вважали, що знають.

Лакей, що стояв за її стільцем, уже поговорив про неї з показним джентльменом у блазнівському уборі поряд з собою. Bon Dieu / Господи боже (франц.)/ , який страшний той суд челяді! На проханому вечорі ви бачите в розкішному салоні жінку, оточену відданими залицяльниками, очі її сяють, коли вона дивиться на них, вона чудово вбрана, зачесана, під­рум’янена, вона усміхнена й щаслива. Та ось до неї чемно підходить Викриття в образі огрядного чоловіка в напу­дреній перуці і з грубими литками, який розносить на таці морозиво, а за ним — Обмова (така сама незаперечна, як і Правда) в образі неповороткого молодика, що подає вафлі й бісквіти. Шановна, ці люди будуть сьогодні пере­тирати на зубах вашу таємницю в своїх шинках! Джеймс і Чарльз, сидячи з олов’яними кухлями в руках і з люль­ками в роті, поділяться тим, що почули про вас. Багатьом на Ярмарку Суєти слід було б мати німих слуг — німих і таких, що не вміють писати. Якщо ви винні, то начувай­теся. Той молодик за вашим стільцем — може, яничар, що ховає зашморг у кишені своїх плюшевих штанів. Якщо ви не винні — дотримуйтеся зовнішньої пристойності, пору-шувати4ї так само небезпечно, як бути винній.

Винна Ребека чи ні? Таємне судилище челяді визнало: винна. Мені соромно казати, але Ребека не мала б кредиту, якби рони не вірили, що вона винна. Саме ліхтарі карети мар­кіза Стайна, що світилися в темряві біля Ребечиннх две­рей далеко на північ, давали містерові Реглсові, як він потім казав, «більшу надію», ніж усі її хитрощі та вмов­ляння.

Отже, Ребека — можливо, й невинна — дерлася й про­штовхувалася вперед, до того, що зветься «становище в суспільстві», хоч челядь давилася на неї як на пропащу.

Так покоївка Моллі стежить ранком за павуком, що снує павутину біля одвірка і вперто спинається нею вгору, поки їй не набридне така розвага; тоді вона бере віника і змітає і павутину, і того, хто її снував.

За кілька днів перед різдвом Бекі з чоловіком і сином зібралися їхати до Королевиного Кроулі, щоб перебути свята в оселі своїх предків. Ребека воліла б лишити хлопця вдома і була б таки лишила, якби не наполегливі прохання леді Джейн привезти малого і якби Родон не виявляв свого невдоволення і обурення тим, що мати так занедбує сина.

— У цілій Англії немає кращої за Роді дитини,— дорі­кав їй ображений батько,— а ти, Вені, більше дбаєш про свого спанієля, ніж про нього. Він тобі не дуже заважа­тиме: в замку він бавитиметься з дітьми в їхній кімнаті, а дорогою їхатиме зі мною нагорі.

Де ти завжди сідаєш, щоб можна було смалити ті гидкі сигари,— мовила місіс Родон.

Колись вони тобі подобалися,— відповів чоловік. Бекі засміялася,— вона майже завжди була в доброму-гуморі.

Це ж було тоді, як я домагалася підвищення, дурнень­кий,— сказала вона.— Бери Родона нагору і, про мене, дай і йому сигару.

Проте батько не мав наміру таким способом гріти свого малого сина під час цієї зимової подорожі, а з допомогло Брігс укутав його шалями та вовняними шарфами, і тем­ного досвітку при світлі ліхтарів «Пивниці білого коня» хлопця дбайливо вмостили на дах карети, звідки він з Не­абияким задоволенням дивився, як починало зоріти. Він уперше їхав до того місця, яке батько й досі називав до­мівкою. Подорож давала йому величезну втіху, бо його цікавило все, що він бачив. Батько відповідав на всі його запитаний, розказував, хто мешкав у великому білому бу­динку праворуч і кому належить парк. Його матуся, що сиділа з своєю покоївкою всередині карети, в хутрах і ша­лях, з пляшечками парфумів, так маніжилась, наче ніколи ще не подорожувала поштовою каретою, і ніхто б не поду­мав, Що її висадили з цієї самої карети, щоб звільнити місце платному пасажирові, коли десять років тому вона вперше їхала в світ.

Було знов темно, коли малого Родона збудили й пере­несли до дядькової карети в Грязьбері. Бій сидів і вражено дивився, як відчинялась велика чавунна брама, як блища­ли світлі стовбури лип, коли вони їхали алеєю, аж поки нарешті карета зупинилася перед освітленими вікнами замку, що вабили святковим затишком.

Парадні двері розчинилися навстіж. У старовинному ка­міні горів вогонь, підлога, викладена чорними плитками, була застелена килимом. «Це той самий килим, що раніше лежав у «Жіночій галереї»,— подумала Ребека, а наступ­ної миті вже цілувалася з леді Джейн.