Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

В сонячні дні старого джентльмена викочували в кріслі . на терасу — в тому самому кріслі, яким у Брайтоні кори­стувалася міс Кроулі і яке привезли до Королевиного Кро­улі разом з речами леді Саутдаун. Леді Джейн ішла поряд з кріслом; вона явно була улюбленицею старого. Коли вона заходила, він усе кивав їй головою і всміхався, а коли хотіла вийти, щось жалібно белькотів. Тільки-но двері зачинялися за нею, він починав стогнати й плакати. Тоді обличчя й поведінка Естер, дуже чемної і ласкавої в при­сутності леді, відразу мінялися, вона перекривлювала ба­ронета, погрожувала йому кулаком, кричала: «Стули пель­ку, старий йолопе!» — відсувала його крісло від вогню, на який він любив дивитися, і старий починав ще дужче пла­кати. Бо після сімдесяти з гаком років хитрощів і обманів, пияцтва й інтриг, гріхів і себелюбства з нього вийшов тепер старий плаксивий нетяма, якого доводилося класти в ліжко, вмивати й годувати, мов дитину.

Нарешті настав день, коли обов’язки доглядачки скінчи­лися. Якось рано-вранці, коли Пітт Кроулі сидів у кабі­неті над книгами видатків управителя й дворецького, в двері постукали, на порозі з’явилася Естер і доповіла, шанобливо присівши:-З вашого дозволу, сер Пітт... сер Пітт помер нині вранці. Я підсмажувала йому, сер Пітт, потапці до каші, сер Пітт, яку він їв щоранку рівно о шостій годині, сер Пітт і... і мені здалося... я почула немовби стогін, сер Пітт... і... і...

і...— вона знов присіла.

Чого бліде обличчя Пітта враз спалахнуло? Може, тому, що він нарешті став сером Піттом з місцем у парламенті та з різними почестями в майбутньому? «Тепер я звільню маєток від боргів»,— подумав він, прикидаючи, скільки їх і скільки ще треба витратити грошей, щоб довести все до ладу. Досі він боявся чіпати тітчин спадок: ану ж батько видужає і його кошти пропадуть задарма?-У замку і в пасторському домі спустили завіси, дзво­нили дзвони, олтар був покритий чорним сукном. Б’ют Кроулі не пішов на збори з приводу перегонів, а спокійно пообідав у Фадлстона й погомонів з ним за келихом пор­теру про небіжчика брата й про молодого сера Пітта. Міс Бетсі, що тим часом вийшла заміж за римаря в Грязьбері, трохи поплакала. Приїхав домашній лікар, висловив своє співчуття й запитав про здоров’я шановних леді. Про цю смерть говорили в Грязьбері і в шинку «Герб Кроулі»: його господар помирився з пастором, який, казали люди, інколи заходив туди спробувати неміцного пива містера Горокса.

Може, мені написати твоєму братові... чи ти сам на­пишеш? — спитала леді Джейн свого чоловіка, сера Пітта.

Авжеж, я напишу,— відповів сер Пітт,— і запрошу його на похорон: так годиться.

А... а місіс Родон? — несміливо спитала леді Джейн.

Джейн! — вигукнула леді Саутдаун.— Як ти могла про таке подумати?-Авжеж, треба запросити й місіс Родон,— рішуче сказав сер Пітт.

Поки я живу тут, цього не буде! — мовила леді Саут­даун.

Прошу, ваша милість, пригадати, що господар цього дому — я,— заперечив сер Пітт.— Будь ласка, леді Джейн, напишіть листа місіс Кроулі й попросіть її приїхати на цю сумну церемонію.

Джейн, я забороняю тобі торкатися до паперу! — крикнула графиня.

Мені здається, що голова родини — я,— знов нагадав сер Пітт.— І хоч як мені шкода було б, коли б якась об­ставина спонукала вашу милість покинути цей дім, все ж таки яг з вашого дозволу, порядкуватиму так, як вважаю за потрібне.

Леді Саутдаун велично підвелася, як місіс Сіддонс у ролі леді Макбет, і звеліла запрягати свою карету: якщо син і дочка виганяють її з дому, вона сховає свій смуток у якомусь самітному куточку й молитиметься, щоб гос­подь напоумив їх.

Ми ж вас не виганяємо, мамо,— благально мовила леді Джейн.

Ви запрошуєте сюди таких людей, з якими добра християнка не може зустрічатися.

Завтра вранці я поїду звідси!-Будь ласка, Джейн, я диктуватиму, а ви пишіть,— сказав сер Пітт, підводячись і прибираючи таку позу, як на «Портреті джентльмена» з останньої виставки.— Почи­найте: «Королевине Кроулі, чотирнадцятого вересня ти­сяча дев’ятсот двадцять другого року. Любий брате...»-Почувши ці переконливі й жахливі слова, леді Макбет, що чекала від свого зятя якихось ознак слабкодухості або нерішучості, злякано покинула бібліотеку. Леді Джейн глянула на чоловіка, немов хотіла піти слідом за матір’ю і заспокоїти її, але той заборонив дружині рушати з місця.

Вона не поїде,— поясние він.— Вона здала свій будинок у Брайтоні і витратила свій прибуток за півроку.

А в заїзді графині жити не личить. Я довго чекав нагоди зробити цей... цей рішучий крок, люба моя, бо ж ти сама-розумієш, що в домі мусить бути тільки один голова. А тепер, з твого дозволу, пишімо далі: «Любий брате! Ми-вже давно з острахом очікували сумної події, про яку я вважаю себе зобов’язаним сповістити всіх членів родини...»-Одне слово, Пітт, осягнувши владу в своєму царстві і завдяки щасливому випадкові, чи, як він думав, завдяки своїм заслугам, діставши майже все майно, на яке роз­раховували й інші родичі, вирішив ставитися до них ласкаво й великодушно і знов відродити славу Королевиного Кроулі. Йому приємно було вважати себе головою родини. Пітт сподівався використати великий вплив, який він скоро мав здобути в графстві завдяки своїм видатним здібностям і становищу, щоб знайти братові гарне місце й добре прилаштувати своїх кузенів. А може, його трохи мучило сумління, коли він думав про те, що володіє тепер сам усім тим багатством, на яке кожне з них покладало надії. За три-чотири дні володарювання Пітт змінив тон і остаточно обміркував свої плани: він вирішив бути спра­ведливим і чесним володарем, скинути леді Саутдаун і по можливості утримувати приязні стосунки з усіма своїми родичами.