Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Після весілля Пітт хотів вирушити з дружиною у весільну подорож, як личило людям їхнього кола. Проте стара панна дуже полюбила леді Джейн і щиро призналася, що не може розлучитися з нею. Отож Пітт і його дружина перебралися жити до місіс Кроулі (на превелике невдоволення бідного Пітта, який вважав тяжкою несправедливістю, що йому доведеться терпіти в одного боку тітчині примхи, а з другого — тещині). Леді Саутдаун, що мешкала в сусідньому будинку, почала володарювати над усією родиною: Піттом, леді Джейн, міс Кроулі, Брігс, Боулсом, Феркін і всіма іншими. Вона нещадно напихала всіх трактатами і своїми ліками, усунула Крімера, запросила натомість Роджерса і скоро позбавила міс Кроулі останньої влади. Бідолашна стара леді стала така боязка, що навіть не зважувалася лаяти Брігс і з кожним днем дедалі ніжніше й з більшим страхом прихилялася до своєї небоги. Мир тобі, добра й егоїстична, шанолюбна й великодушна стара безбожнице! Ми більше тебе не побачимо. Сподіваємося, що леді Джейн підтримає її ніжною рукою і виведе з гамору й колотнечі Ярмарку Суєти.

Розділ XXXV УДОВА И МАТИ-Повідомлення про великі битви під Катр-Бра і Ватерлоо досягли Англії одночасно.

«Газета» перша сповістила; чим ті битви скінчилися, і від цієї чудової новини всю країну охопили не тільки радість, а й жах. Бо далі пішли под­робиці: після повідомлень про перемоги почали друкувати списки поранених і вбитих. Хто здатен змалювати страх, з яким люди розгортали й читали ті списки! Уявіть собі, як у кожному селі й садибі, майже в кожному куточку трьох королівств сприймали велику новину про битви у Фландрії, уявіть, як вона хвилювала людей, сповнювала їх вдячністю чи невтішним смутком і болісною тривогою, коли вони, прочитавши про втрати, дізнавалися, що їхній близький приятель чи родич залишився живий або заги­нув. Той, хто не полінується переглянути тодішні газети, навіть тепер, хоч його особисто все це вже не стосується, відчує тривожне хвилювання. Адже списки публікувалися з номера в номер; вони уривались на якомусь прізвищі, як оповідання, що друкується з продовженням. Подумайте, з якими почуттями люди брали до рук газету, що тільки-но виходила з друкарні! І якщо ті газети викликали таку цікавість у нашій країні, під прапором якої билося тільки двадцять тисяч солдатів, то уявіть собі стан усієї Європи протягом двадцяти років, коли воювали не тисячі, а міль­йони, і кожен солдат, убиваючи ворога, водночас тяжко ранив чиєсь невинне серце далеко від поля бою.

Звістка, яку славетна «Газета» принесла Осборнам, за­вдала страшного удару сестрам та їхньому батькові. Дівчата гірко плакали/а понурий, мовчазний старий батько ще дужче спохмурнів під тягарем лихої долі. Він уперто переконував себе, що нещастя спіткало сина за непослух. Вій боявся визнати, що кара ця надто жорстока і про­кляття його здійснилося надто швидко. Інколи він здри­гався з жаху, ніби й справді був винен у смерті сина. Раніше ще була надія помиритися.

Синова дружина могла померти або ж він сам міг повернутися й сказати: «Тату, я завинив». А тепер не лишилося ніякої надії. Син стояв потойбіч не­здоланної прірви й дивився на батька сумними очима.

Цей погляд запам’ятався старому з давніх часів, коли в хлопця була гарячка і всі думали, що він помирає, а він мовчки лежав на ліжку й дивився на них невидющими очима. Господи боже! Як тоді батько молився на лікаря, з якою тужною тривогою дослухався до кожного його слова! А який страшний тягар спав з його душі, коли криза минула, хлопець почав одужувати і в очах у нього засві­тилася свідомість! А тепер не було порятунку й ліку, не було надії на примирення, а головне — не було надії по­чути колись покаянні слова, що могли б утішити його обра­жену пиху, вгамувати шал отруєної люттю крові. Важко навіть сказати, від чого дужче боліло горде батьківське сер­це: від того, що не довелося простити сина, чи від того, що той ніколи вже не попросить вибачення, як сподівалось його шанолюбство.

Та хоч які були його почуття, суворий старий ні з ким не ділився ними. При дочках він ніколи не згадував сина, але звелів старшій убрати всіх служниць у жалобу й зажа­дав, щоб служники також одяглися в чорне. Всі вечірки й бенкети були, звичайно, скасовані. Майбутньому зятеві нічого не казали про весілля, і хоч давно вже був визначе­ний день, коли воно мало відбутися, містер Буллок тепер не зважувався заводити про це мову зі старим Осборном чи квапити його.

Часом він пошепки розмовляв на цю тему з дамами у вітальні, куди батько ніколи не заходив. Старий переважно сидів у кабінеті, і поки тривала жалоба, парад­на частина будинку була замкнена.