Гюстав Флобер - Саламбо

Та вже наступного дня якась ніби млявість пойняла військо. Тепер, коли варвари зігнали свою лють, їх охопив неспокій. Мато ходив, мов неприкаяний. Він, як йому здавалося, поглумившись з карфагенців, образив Салам-бо. Так ніби ці багатії були її підданцями. Вночі він сідав над тією ямою, і в їхньому стогоні йому вчувався ніби той голос, яким було сповнене його серце.

Тим часом усі почали звертати вину на лівійців, бо тільки вони самі дістали платню. Та в той час, коли стала прокидатися національна ворожнеча та особиста ненависть, вони відчули, яка в тому небезпека. Страшна відплата впала б на них за все те, що вони накоїли. Отже, треба було відвести від себе помсту карфагенців. Наради, промови точилися без кінця й краю. Кожен говорив, ніхто нікого не слухав, а Спендій, звичайно такий балакучий, на всяку раду тільки хитав головою.

Якось увечері він ніби байдуже запитав у Мато, чи є у місті криниці.

— Нема жодної,— відповів Мато. Назавтра Спендій потяг його на берег озера.

— Мій пане! — мовив колишній раб. — Якщо серце твоє не знає страху, я проведу тебе до Карфагена.

— Як? — запитав той, ледве зводячи дух.

Заприсягнися, що виконуватимеш усі мої накази, ітимеш слідом за мною, немов тінь.

Тоді Мато, піднявши руку до планети Хабар, гукнув:

— Танітою присягаюся! Спендій вів далі:

— Завтра, як зайде сонце, чекай на мене під акведуком між дев’ятою й десятою аркадою. Візьми з собою кайло, шолом без пір’я та шкіряні сандалі.

Акведук, про який говорив Спендій, перетинав навкіс увесь перешийок; це була славетна споруда, що її згодом збільшили римляни. Хоч як погордливо дивився Карфаген на інші народи, проте сам запопадливо перейняв від них отой новий винахід, як, зрештою, і Рим перейняв пунійську галеру. Поставлені один на одного п’ять ярусів приземкуватих арок з контрфорсами внизу та лев’ячими головами вгорі сягали західної частини Акрополя, а там, заглибившись під місто, тримали на собі цілу річку, що ринула в мегарські цистерни.

В призначену пору Спендій зустрівся там із Мато. Він прив’язав до кінця мотузки щось подібне до гака, потім, розкрутивши його, метнув на мур, гак зачепився, і вони один за одним стали дертися догори.

Та коли вибралися на другий ярус, скільки вони не закидали гак, він щоразу падав назад; щоб знайти якусь розколину, мусили йти краєчком виступу. Одначе за кожним ярусом він дедалі вужчав; як на те, ще й мотузка розтягувалась. Кілька разів вона трохи не ввірвалась.

Нарешті вони дісталися до плескатої покрівлі. Спендій раз у раз присідав і обмацував каміння.

— Ось тут! — сказав він. — Візьмімось!

За допомогою кайла, що приніс Мато, їм пощастило підважити одну плиту.

Вони побачили вдалині загін вершників, що мчали на незагнузданих конях. Золоті браслети поблискували в широких згортках їхніх плащів. Попереду скакав чоловік у шоломі, оздобленому страусовим пір’ям, тримаючи по спису в кожній руці.

Нар-Гавас! — вигукнув Мато.

Велике диво! — відповів Спендій і вскочив у той отвір, що був під виваженою плитою.

Мато за його наказом силкувався зрушити одну з кам’яних брил. Та йому не було де обіпертися ліктями.

— Ми повернемось сюди, — сказав Спендій. — Іди вперед.

Вони відважно зійшли всередину водогону.

Води було по пояс. Течія збивала з ніг. Вони хиталися і незабаром змушені були плисти. А що канал був вузький, то їх раз у раз кидало об стіни. Вода сягала трохи не верхніх плит; вони пообдирали собі обличчя. Згодом їх підхопила течія. Задушливе, як у склепі, повітря стискало груди; позакривавши руками голови й стуливши коліна, вони повитягувались і, напівживі, важко дихаючи, летіли в темряві, неначе стріли. Зненацька все перед ними почорніло, швидкість потоку подвоїлась. Обидва кудись шубовснули.

Виринувши на поверхню, вони кілька хвилин трималися горілиць і жадібно ковтали повітря. Аркади, одна по одній, відкривалися серед широких мурів, що розмежовували водозбори. Вони були повні, і суцільна водяна гладінь простиралася на всю довжину цистерн. З дугастого склепіння крізь душники пробивалося бліде світло, стелями по воді білясті кружала, а навколишня темрява, зовсім непроглядна коло стін, відсувала їх безконечно далеко. Від найменшого шереху розлягалась гучна луна.

Спендій та Мато пустилися далі і, пропливаючи попід аркадами, перетяли кілька водозборів підряд. Обабіч простягалися ще два рівнобіжні ряди басейнів.

Вони збилися з дороги, кружляли, верталися назад. Нарешті відчули щось тверде під ногами. То був кам’яний поміст галереї, що йшла вподовж цистерн.