Гюстав Флобер - Саламбо

Деякі варвари, що були не багаті на розум або, вперто взявши собі те в голову, простосердо вірили, ніби всі карфагенці страшенно багатющі, ходили за ними слідом та канючили від’їзного гостинця. Вони зазіхали на все, що їм припадало до вподоби: персні, пояси, сандалі, торочки з одежі, і коли обібраний карфагенець репетував:

«Та я вже нічого не маю! Чого ти ще хочеш?» — вони відповідали: «Твоєї жінки!», а інші: «Твого життя!»

Військові розрахунки було передано воєначальникам, зачитано воякам і остаточно погоджено. Тоді варвари стали допоминатися наметів; їм дали намети. Далі грецькі полемархи почали вимагати чудових панцерів, що їх виробляли в Карфагені. Велика рада ухвалила дати кошти на купівлю тих панцерів. Але ж тоді справедливо було б, наполягали вершники, щоб Республіка відшкодувала їм утрачених коней. Один запевняв, ніби в нього за такої-то облоги загинуло троє коней, другий — ніби позбувся п’ятьох у такім-то поході, третій доводив, що його чотирнадцять коней розбилося в проваллях. їм запропонували навзамін гекатомпільських жеребців; вони правили гроші.

Потім варвари почали вимагати, щоб їм виплатили сріблом (срібною монетою, а не шкіряними кружальцями) за все збіжжя, що завинила Республіка, та ще до того призначали ціну, вищу, аніж була в війну; за кожну мірку заборгованого борошна вимагали в чотириста разів більше, аніж самі платили за мішок пшениці.

Така несправедливість обурювала боржників; проте вони мусили поступитись.

Кінець кінцем представники від вояцтва та посланці Великої ради дійшли згоди і скріпили її присягами генієві — заступникові Карфагена та варварським богам. З чисто східними церемоніями та пишномовністю вони перепрошували і власкавлювали одні одних. Далі вояки на знак приязні стали домагатися покарання тих зрадників, які підбурили їх проти Республіки.

Карфагенці вдавали, ніби не розуміють їх. Варзари заявили навпростець, що прагнуть Ганнонової голови.

Вони по кілька разів на день виходили з табору. Походжали попід мурами. Гукали, щоб їм кинули суфетову голову, підставляли поли, щоб упіймати її.

Велика рада, може б, і поступилася, якби не ще одна вимога, найобразливіша з усіх: вони зажадали, щоб за найманських ватажків повидавали тих дівчат із найзнатніших родин, котрих вони собі вподобають. Була то Спендієва вигадка, і багато найманців дивилося на те, як на річ звичайну і легко здійсненну. Але таке зухвале бажання породичатися із знатними пунійцями до краю обурило карфагенців, і вони рішуче заявили, що більше не дадуть анічогісінько. Тоді варвари почали кричати, що їх обдурено і якщо за три дні їм не виплатять грошей, вони самі прийдуть по них до Карфагена.

Віроломство найманців не було аж таке велике, як то думали їхні вороги. Гамількар не скупився їм на великі обіцянки, хай і невиразні, але дуже врочисті. Отож найманці, приїхавши до Карфагена, могли сподіватися, що їм віддадуть місто і вони поділять між собою всі його скарби, а побачили, що їм нелегко буде домогтися навіть своєї платні, і їхня надія звеличитись розвіялася так само швидко, як і надія забагатіти.

Хіба Діонісій, Пірр, Агафокл та Александрові воєначальники не явили прикладу дивних військових удач? Ідеал Геркулеса, якого хананеяни ототожнювали з Сонцем, сяяв яскравим взірцем на вояцькому обрії. Відомо, що прості вояки, бувало, досягали царської корони, і чутки про падіння імперій заохочували до найзухваліших мрій галлів у дубових лісах та ефіопів серед їхніх пісків. А були й людці, завжди готові поживитися коштом чужої хоробрості; і злодії, вигнані зі свого племені, батьковбивці, що тинялися по шляхах, блюзніри, що втікали від божого гніву, всі голодні, всі, хто пустився на одчай душі, потягнулися до порту, де карфагенські наймачі вербували їх до війська. Звичайно Карфаген виконував дані обіцянки. Проте на цей раз невтримна скнарість призвела його до ганьби та небезпеки. Нумідійці, лівійці і вся Африка очікували, як би кинутись на Карфаген. Тільки море зосталось вільне. Та й там чигали на нього римляни; як та людина, з усіх боків оточена душогубами, Карфаген відчував довкола смерть.

Мусили звернутись до Гіскона. Варвари погодились на його посередництво. Якось уранці вони побачили, як портові ланцюги опустилися, потім три плоскодонні барки пропливли Тенійським каналом і ввійшли в озеро.

На першій, на носі, помітили Гіскона. Позаду нього, висока, як той катафалк, стояла величезна скриня, оправлена кільцями, що звисали, ніби вінки. А там показалась юрба товмачів з волоссям, зачесаним, як у сфінксів, і витатуйованими на грудях папугами. Далі їхали приятелі та раби, всі беззбройні; було їх так багато, що тиснулися один до одного плечима. Три довгі барки, повнісінькі вщерть, підпливали до берега, а військо дивилося й, радісно гукаючи, вітало їх.