Гюстав Флобер - Саламбо

Він розгорнув довгий сувій папірусу і, не пропускаючи жодної цифри, вичитав усі витрати, що їх зробив уряд; стільки й стільки — на лагодження храмів, на брукування вулиць, на будування кораблів, стільки й стільки — на добування коралів, стільки й стільки — на поширення сиситських громад, а стільки коштували споруди на копальнях у Кантабрії.

Але воєначальники не краще за вояків розуміли по-пунійському, дарма що найманці віталися один з одним цією мовою. Заведеним звичаєм до варварського війська посилали кількох карфагенських урядовців, що були там за товмачів, але після війни вони порозбігалися, боячись помсти, і Ганнон не здогадався взяти їх із собою; як на те ще й голос його був гугнявий, а вже на вітрі то й зовсім губився.

Греки, попідперізувані залізними поясами, наставляли вуха, силкуючись розібрати його слова, а горяни, вкриті хутрами, як ведмеді, дивилися з недовірою на Ганнона або позіхали, поспиравшись на свої цвяховані міддю булави. Галли, скалячи зуби, неуважно стріпували мичками високо зв’язаного на маківці волосся, а жителі пустель слухали, стоячи нерухомо, закутані до п’ят у сіру шерстяну одежу; варвари надходили гурт за гуртом і ставали позаду; Ганнонові охоронці, на яких налягала юрба, хиталися на своїх конях; негри тримали палаючі соснові гілки, і опасистий карфагенець промовляв далі, стоячи на порослому травою горбку.

Одначе варварам уривався терпець, вони починали ремствувати, кожен гукав до Ганнона. Він вимахував своєю лопаточкою; ті, що зацитькували інших, самі кричали ще голосніше і тільки збільшували гамір.

Раптом непоказний на вигляд чоловік підскочив до Ганнона, вихопив у покликача ріжок і засурмив. Потім Спендій (адже то був не хто інший) оголосив, що має сказати щось важливе. На таку заяву, похапцем проказану п’ятьма мовами — грецькою, латинською, галльською, лівійською та балеарською, — воєначальники, всміхаючись і дивуючись, відповіли:

— Кажи! Кажи!

Спендій завагався, він весь тремтів; нарешті, звертаючись до лівійців, яких було найбільше, мовив:

— Всі ви чули, як страшно погрожувала ця людина. Ганнон не обурився, — виходить, він не тямив по-лівійському; і Спендій, пробуючи далі, повторив ту саму фразу іншими варварськими говірками.

Вояки здивовано глянули один на одного, а потім усі, ніби змовившись і, певне, гадаючи, що зрозуміли, про що йдеться, закивали на знак згоди головами.

Тоді Спендій почав палким голосом:

— Спершу він казав, що всі боги інших народів — тільки маячня проти карфагенських. Він узивав вас боягузами, злодіями, брехунами, собаками та сучими синами. Якби не ви, Республіці (так він сказав) не довелось би платити данину римлянам; це, мовляв, через вашу навалу не стало в них парфумів та запашного зілля, рабів та сильфію, бо це ви змовились із кочовиками на кіренському кордоні. Але винуватці будуть покарані! Тут він зачитав, яку призначено їм кару, — одних поженуть брукувати вулиці, споряджати кораблі, служити сиситам, інших — пошлють до кантабрійських копалень рити землю.

Спендій повторив те саме галлам, грекам, кампанійцям, балеарцям. Почувши кілька назв, які запали їм у вухо, найманці впевнились, що Спендій і справді переповідає суфетову промову. Дехто крикнув був: «Ти брешеш!» Одначе ті голоси загубилися серед загального крику. Спендій підкинув:

— Хіба ви не помітили, що він залишив ген за табором частину кінноти? На його знак вона налетить і всіх вас порубає.

Варвари обернулися в той бік, а що юрба саме розступилася, то посередині з’явився якийсь чоловік; він посувався повільно, як привид, зігнутий, худий, зовсім голий, з довгим, аж до пояса, волоссям, настовбурченим від сухого листя, пилюки та колючок. Стегна й коліна в нього були обмазані глиною, змішаною з соломою, та обмотані ганчір’ям. Поморщена землиста шкіра висіла на його захирілому тілі, неначе на сухому гіллі лахміття; руки в нього безперестану тремтіли, і він дибав, спираючись на палицю з маслинового дерева.

Він підійшов до негрів, що тримали смолоскипи. Дурнувата посмішка відкрила його бліді ясна; великі перелякані очі придивлялися до юрби варварів, що його обступили.

Раптом він крикнув з жаху, метнувся між них і сховався за їхніми спинами.

Ось вони! Ось вони! — белькотав він, показуючи на суфетових охоронців, що стояли непорушно в блискучих латах. їхні коні, засліплені в темряві сяйвом миготливих смолоскипів, хропіли й ставали дибки; а той живий привид тіпався весь і лементував: