Гюстав Флобер - Саламбо

Наближалися ноші, що їх несли двадцять негрів, швидко ступаючи розміреним дрібним кроком; вони повертали то в один, то в другий бік, куди випадало, бо їм заважало мотуззя наметів, худоба, що блукала повсюди, тагани, де варилося м’ясо. Час від часу товста, обтяжена перснями рука відхиляла заслону і хрипкий голос вигукував лайки; тоді носії зупинялися й, обравши іншу дорогу, посувалися далі крізь табір.

Аж нарешті пурпурова заслона піднялась; на широкій подушці спочивала голова людини з байдужим одутлим обличчям; брови зводились, ніби дві арки з чорного дерева, з’єднані докупи; в кучерявому волоссі сяяли золоті блискітки; лице було дуже бліде, неначе припорошене мармуровим пилом. Все тіло ховалося під купою баранячих шкур.

В чоловікові, що лежав на ношах, вояки впізнали суфета Ганнона, через повільність якого програно битву біля Егатських островів; що ж до перемоги над лівійцями під Гекатомпілем, то там він, як гадали варвари, поводився з переможеними милосердно тільки через зажерливість, бо продав на свою користь усіх полонених, хоч і заявив перед Великою радою, ніби вони загинули.

Наглянувши за якийсь час місце, звідки вигідно було промовляти до війська, Ганнон подав знак, — ноші зупинилися, і суфет, підтримуваний двома невільниками, хитаючись, ступив на землю.

Він був узутий у капці з чорної повсті, оздоблені срібними півмісяцями. Ноги були, як у мумії, пообмотувані навхрест пов’язками, і між ними проглядало тіло. Живіт випинався під червоною курткою, що прикривала стегна. Складки шиї лежали на грудях, як підгорля у бика; квітчаста туніка аж тріщала під пахвами. Він мав на собі ще черезплічник, пояс та широкий чорний плащ з вильотами. Пишний одяг, велике намисто з голубих камінців, золоті пряжки та важкі сережки тільки робили його ще гидкішим. Він скидався на якогось великого ідола, неоковирно витесаного з кам’яної брили; білуваті лишаї, якими взялося все його тіло, надавали йому вигляду трупа. Тільки ніс, гачкуватий, як дзьоб у шуліки, широко роздимався, вдихаючи повітря, та маленькі очі із злиплими віями палали хижим, металевим блиском. Він тримав у руці лопаточку з алое, щоб нею чухати собі тіло.

Нарешті два покликачі засурмили в срібні роги; юрба принишкла, і Ганнон став говорити.

Він почав із прославляння богів та Республіки; варвари повинні радіти, що служили їй. Але треба бути розважливішими, настали тяжкі часи: «Якщо господар має всього три маслини, то хіба не справедливо буде, коли він залишить собі дві?»

Так старий суфет приправляв свою мову прислів’ями та притчами, весь час киваючи головою, щоб йому притакували.

Він промовляв пунійською мовою, а ті, що його обступили (найспритніші, кваплячись, і зброю покинули), були компанійці, галли та греки, — тож ніхто з того натовпу не міг уторопати, що він говорить. Ганнон, помітивши те, спинився і, важко переступаючи з ноги на ногу, міркував, що робити.

Йому спало на думку скликати воєначальників; тоді покликачі оголосили його наказ по-грецькому — цією мовою від Ксантіппових часів оголошувано накази в карфагенському війську.

Охоронці нагаями розігнали юрбу найманців, і незабаром прибули начальники фаланг, що шикувалися на зразок спартанських, та ватажки варварських когорт, кожен зі знаками свого звання і при зброї свого племені. Запала ніч; над рівниною стояв гамір; подекуди запалали вогні; вояки підходили один до одного, розпитуючи, що сталося, чому суфет не видає грошей.

Він розводився перед воєначальниками про незвичайно сутужне становище Республіки. Скарбниця, мовляв, спорожніла. Край геть занепав, платячи данину римлянам.

— Ми вже не знаємо, що діяти! Великого жалю гідна Республіка!

Час від часу він чухав собі тіло лопаточкою з алое або уривав мову, щоб ковтнути із срібного келиха, якого подавав йому невільник, напою з попелу від спаленої ласиці та спаржі, вареної в оцті, тоді витирав губи пурпуровою серветкою і говорив далі:

— Що колись коштувало срібний сикл, нині коштує три золоті шекелі, а поля, занедбані за війни, не дають нічого. Промисли пурпуру майже зовсім занепали; навіть торгівля перлами, і та не дає зиску; у нас ледве вистачає пахощів на служіння богам. Що ж до запасів харчів, то й казати нічого, — чисте лихо! За браком галер ми не маємо прянощів, а добувати сильфій дуже тяжко через повстання на кіренському кордоні. До Сіцілії, звідки діставали ми стільки рабів, нині не маємо доступу! Ще вчора за лазника та чотирьох кухарчуків я заплатив більше, ніж колись за двох слонів!