Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Розкажу всю провину цього підлітка, якої не допустив би з-поміж нас жодний зрілий муж,— відповів Повала, похмуро поглядаючи на Ліхтенштейне.

Слушно каже! — одразу ж заговорили інші.— Воно ж іще хлоп'я! То чого ж нас усіх через нього зганьбили?

Настало мовчання. Всі неприязно поглядали на хрестоносця. Тимчасом Ямонт виводив Збишка, щоб віддати його в руки лучників,які стояли на замковому дворі. В своєму молодому серці він співчував в'язневі, а це співчуття ще посилювала вроджена ненависть до німців. Але як литвин, що звик беззаперечно коритися волі великого князя, та ще наляканий королівським гнівом, він почав по дорозі шепотіти молодому рицареві доброзичливі поради:

—Знаєш, що я тобі скажу: повішайся! Найкраще зробиш, коли повішаєшся. Король розсердився, то однаково голову тобі зітне. Чому б тобі його не звеселити? Повішайся, друже, у нас такий звичай,

Збишко, майже непритомний з сорому і страху, здавалося, спочатку не розумів, що йому говорить князь, але нарешті зрозумів і аж спинився від здивування.

— Що ти балакаєш?

— Повішайся! Нащо тебе мають судити? Короля звеселиш! — повторив Ямонт.

—Повішайся сам! — вигукнув молодий рицар.— Тебе нібито й охрестили, а шкура на тобі залишилася поганська, і ти навіть не розумієш, що християнинові гріх так робити.

Князь знизав плечима.

—То ж не з доброї волі. Однаково тобі голову зітнуть.

В голові у Збишка майнула думка, що за такі слова годилося б оце зараз викликати бояренка на бій пішим або кінним, на мечах або сокирах, але вгамував у собі це бажання, бо згадав, що вже йому невистачить часу. І він сумно похилив голову і мовчки дозволив віддати себе в руки начальника палацових лучників,

А в цей час у залі увага всіх була звернена в інший бік. Дануся, бачачи, що воно діється, спочатку так перелякалася, що їй аж дух забило. Личко її зблідло, як полотно, оченята стали круглі від жаху, і вона дивилася на короля нерухомо, наче воскова фігурка в костьолі. Аж як почула нарешті, що її Збишкові мають зітнути голову, коли його забрали й вивели з зали, її пойняв незмірний жаль; губи й брови її почали тремтіти; не допоміг ні страх перед королем, ні прикушування губів, і вона раптом зайшлася таким жалісним та голосним плачем, що всі обличчя звернулись до неї, а сам король запитав:

Що це таке?

Милостивий королю! — вигукнула княгиня Ганна. — Це дочка Юранда із Спихова, якій отой нещасний молодий рицар дав обітницю. А обіцяв він їй здерти з шоломів три павиних чуби і, побачивши такий чуб на шоломі комтура, подумав, що то йому сам бог послав. Не від злості він те вчинив, королю, а через дурість, отож будь милостивий і не карай його, про що тебе навколішках благаємо.

Сказавши це, вона встала, вхопила Данусю за руку й підбігла з нею до короля, а він аж відсахнувся назад. Але вони обидві стали перед ним на коліна, і Дануся, обійнявши рученятами короля за ноги, почала кричати:

—Прости Збишкові, королю, прости Збишкові!

Від хвилювання й страху вона сховала свою голівку в зборках сірого королівського одягу, цілуючи йому коліна і тремтячи як лист. Княгиня Ганна Земовітова стала, навколішки з другого боку і, склавши руки, благально дивилась на збентеженого короля. Він, правда, відсувався разом з кріслом, але не відпихав Данусі силоміць, а тільки махав обома руками, ніби одганяючись від мух.

— Дайте мені спокій! — кричав. — Він вчинив злочин, зганьбив ціле королівство, то нехай же йому зітнуть голову!

Але маленькі рученята все дужче стискали його коліна, а дитячий голосок благав все жалісніше:

—Прости Збишкові, королю, прости Збишкові! Раптом озвалися й рицарські голоси:

Юранд із Спихова — славетний рицар, це пострах на німців.

І цей підліток дуже відзначився під Вільною,— додав Повала.

Але король наполягав далі, хоч і був зворушений Данусею:

Дайте мені спокій! Не мені він завинив, і не я можу йому простити. Нехай йому посол Ордену простить, то й я подарую, а коли ні, то нехай йому зітнуть голову.

Прости йому, Куно! — сказав Завіша Чорний, Судима.— Сам магістр тобі за це нічого не скаже!

Прости йому, прости! — поторили рицарські голоси.

Куно приплющив очі й сидів з піднятим чолом, наче втішався тим, що й обидві княгині, і славетні рицарі так його просять. Раптом він в одну мить змінився: схилив голову, схрестив руки на грудях, з гордого став смиренним і озвався притишеним, лагідним голосом:

Христос, спаситель наш, простив розбійникові на хресті і ворогам своїм..._