Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Вернер фон Теттінген нічого не відповів, тільки погордливо пирснув сміхом. Але слова Венде не сподобались, і магістрові, і він промовив:

Не час тепер думати про мир! Нам треба порадитись про іншу справу.

Для божого діла завжди є час,— відповів фон Венден.

Але жорстокий члуховський комтур Генріх, який заприсягнувся, що накаже носити поперед себе два голі мечі доти, поки не закривавить їх польською кров'ю, обернув до, магістра своє гладке, спітніле обличчя, і крикнув з шаленим гнівом:

—Для мене краще смерть, ніж ганьба! Коли б я був тільки сам один, я вдарив би з тими мечами на ціле польське військо!

Ульріх трохи нахмурив брови.

Ти порушуєш дисципліну,— сказав він. Потім звернувся до комтурів:

Радьте, як виманити супротивника з бору. Кожен радив по-своєму, нарешті і комтури, і най-

видатніші іноземні рицарі пристали на думку Герсдофа, який запропонував вислати до короля двох герольдів із сповіщенням, що магістр посилає йому два мечі й викликає поляків на смертний бій, а якщо їм мало поля, то він з військом може трохи відступити.

Король саме од'їхав з берега озера й напрямився на ліве крило до польських корогов, де мав пасувати цілий гурт рицарів, коли йому дали знати, що від орденського війська наближаються два герольди.

В серці Владислава ожила надія.

Може, вони їдуть із справедливим миром?

Дай боже!— відповіли духовні.

Король послав за Вітольдом, але той шикував своє військо до бою і не міг одразу прибути, а тимчасом герольди повільно наближались до табору.

В яскравому сонячному світлі виразно було видно, як вони під'їжджали на величезних, вкритих панцирними попонами бойових конях. У одного на щиті був імператорський чорний орел на золотому полі, у другого, котрий був герольдом щетінського князя,— гриф на білому полі. Шереги розступились перед ними, і вони, злізши з коней, за хвилину вже стояли перед великим королем і, трохи схиливши голови для привітання, стали виконувати своє доручення:

— Магістр Ульріх,— сказав перший герольд,— викликає твою королівську величність і князя Вітольда на смертельну битву, а щоб піднести вашу хоробрість, якої вам, видно, бракує, надсилає вам оці два мечі.

Сказавши це, він поклав мечі до ніг короля. Ясько Монжик з Домброви переклав йому слова герольда; як тільки він скінчив, виступив другий герольд з грифом на щиті і промовив:

—Магістр Ульріх наказав нам також повідомити вас, королю, що коли вам мало поля для битви, то він відступить з військом, щоб ви не загнилися в лісових хащах.

Ясько Монжик переклав і його слова, після чого настала тиша, тільки чути було, як рицарі з королівського почту стиха скреготали зубами, на таке зухвальство і зневагу.

Остання надія Ягелла розвіялась, як дим. Він сподівався посланців згоди і миру, а тимчасом це були посланці пихи і війни.

Піднявши мокрі від сліз очі до неба, він відповів:

—Мечів у нас і своїх достатньо, але я приймаю й ці, як запоруку перемоги, яку мені сам бог посилає через ваші руки. А поле битви також визначить він. До його справедливості я тепер звертаюсь і на свою кривду та вашу несправедливість і пиху скаржуся, амінь.

І дві великі сльози спливли по його засмаглих щоках.

Тимчасом залунали голоси рицарів з почту:

—Німці відходять! Дають поле!

Герольди одійшли, і за хвилину знов було видно, як вони їхали під гору на своїх величезних конях і в блискучій на сонці шовковій одежі, яку вони носили поверх панцерів.

Польське військо вийшло з лісу й заростей у стрункому бойовому порядку. Попереду був «чільний» загін, що складався з найсильніших рицарів, за ним — головний, а за головним піхота і загін з найманих воїнів. Таким чином між загонами утворились дві довгі вулиці, якими проскакували з місця на місце Зиндрам з Машковиць і Вітольд. Останній, без шолома на голові, в прекрасному панцері, схожий був на зловісну зірку або на гнане вітром полум'я.

Рицарі набирали в груди повітря й міцніше вмощувались у сідлах.

Битва от-от мала початись.

Тимчасом магістр дивився на королівське військо, що виходило з бору.

Він довго дивився на його величезну масу, на розпростерті ніби у велетенського птаха крила, на порушувану вітром веселку знамен, і серце його раптом стиснулось від якогось незнаного моторошного почуття. Може, магістр побачив внутрішнім зором гори трупів і ріки крові? Він не боявся людей, але, може, злякався бога, який уже держав там, в небесній високості, терези перемоги?..