Генрик Сенкевич - Хрестоносці

—Та й я ж не житиму вічно, через те й думаю зовсім про інше.

—Про що ж саме?

—Е-е! Краще не згадувати. А поки що я збираюся до Спихова, а може, доведеться й князів у Плоцьку та в Черську навідати.

Тому що старий Мацько за останні роки кілька разів їздив до Спихова, ця відповідь не дуже здивувала Збишка, і він тільки запитав:

—Довго забаритесь?

—Довше, ніж звичайно, бо затримаюсь у Плоцьку. За тиждень Мацько виїхав, взявши з собою кілька

возів та добрий панцер, «на той випадок, коли доведеться з ким-небудь стати на герць». Від'їжджаючи, він знову сказав, що, може, забариться довше, ніж звичайно, і справді забарився, бо півроку про нього не було ніякої чутки. Збишко вже почав непокоїтись і послав до Спихова гінця, але той здибав Мацька за Серадзем і прибув назад разом з ним.

Старий рицар повернувся якийсь похмурий, але, докладно розпитавши Збишка про все, що діялось під час його відсутності, і заспокоївшись, що все йшло гаразд, трохи повеселішав і сам заговорив про свою подорож.

А ти знаєш, я був у Мальборзі, — сказав він.

У Мальборзі?

А то ж де?

Збишко деякий час дивився на нього здивовано, потім ударив себе долонями по стегнах і сказав:

—Боже мій! А я ж зовсім забув.

—Тобі можна було забути, бо ти свою обітницю виконав,— відповів Мацько,— але не дай боже, щоб я ухилився від присяги і власної честі. Не наш це звичай, щоб забувати, і клянусь святим хрестом, що поки мого життя — не забуду.

Мацько спохмурнів, і обличчя його стало таким грізним і лихим, яким Збишко бачив його тільки в минулі роки у Вітольда і Скірвоїлла перед битвою з хрестоносцями.

Ну, і що ж? — запитав Збишко.— Ухилився?

Не ухилився, а не прийняв мого виклику

Чому?

Він став великим комтуром.

Куно Ліхтенштейн став великим комтуром?

Еге ж. Його, може, оберуть навіть великим магістром! Хто там їх знає! Але Куно вже й тепер вважає себе нарівні з князем. Кажуть, що він усім керує і що всі справи Ордену в його руках, а магістр нічого без нього не робить. Де там тобі такий стане на втоптану землю! Тільки людей насмішив.

Невже з вас насміялися? — спитав Збишко, й очі його раптом запалали гнівом.

Сміялася княгиня Олександра в Плоцьку: «Їдь,— каже,— та виклич римського імператора! Йому,—каже (нібито Ліхтенштейнові),—як мені відомо, прислали виклик також Завіша Чорний, Повала і Пашко з Біскупиць, та він нічого не відповів навіть таким воїнам, бо не може. Звісно, йому не бракує хоробрості, але він чернець—каже—і займає такий важливий і почесний пост, що йому не до цього — для його честі було гірше прийняти виклик, ніж відмовити». Отак казала княгиня.

А ви їй що?

Дуже мені було прикро, але я сказав, що однак мушу їхати до Мальборга, аби міг сказати богові й людям: «Я зробив усе, що міг». Надумав я тоді просити княгиню дати мені яке-небудь доручення в Мальборг і написати листа, бо знав, що інакше я з того вовчого кубла не винесу голови. А сам думав так: «Не прийняв він виклику ні Завіші, ні Повали, ні Пашка, але коли я при самому великому магістрові та гостях схоплю його за морду та висмичу йому вуса й бороду, то він змушений буде битися».

А бодай вас! — захоплено вигукнув Збишко.

А що? — сказав старий рицар.— Спосіб на все знайдеться, аби була голова на плечах. Але господь не допустив — Ліхтенштейна не було в Мальборзі. Казали, що виїхав послом до Вітольда. Я не знав, що мені робити — ждати чи їхати за ним. Боявся розминутися. Але тому, що я здавна знайомий з магістром і великим одежничим, то не втаїв від них, чого приїхав, а вони давай кричати, що цього не може бути.

Чому?

Та все через ту причину, про яку говорила княгиня в Плоцьку. І магістр сказав при цьому: «Що б ти про мене подумав, коли б я приймав виклики від кожного рицаря з Мазовії або з Польщі?» Ну, і мав рацію, бо його вже давно не було б на світі. Вони обидва з одежничим дуже дивувалися, а потім розказали про це за столом під час вечері. Що там зчинилося — немов хто у вулик дмухнув! Особливо гостей обізвалась ціла зграя: «Куно,— кричали вони,— не може, але ми можемо!» Я тоді вибрав собі трьох і хотів з ними битися по черзі, та магістр після довгих упрохувань дозволив мені битися тільки з одним, також Ліхтенштейном, родичем Куно.

— Ну і що?,

—Звісно, що, привіз його бляху, але вона така порубана, що за неї ніхто не дасть і гривні.

— Бійтесь бога, це ж ви виконали присягу!

—Спочатку я зрадів, бо й сам так вважав, але потім подумав: «Ні, це не те саме!» Так я й досі не маю спокою, бо й справді — може, це не те саме!