Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Чого? — трохи пожвавішавши, відповів Збишко.— Я сам думав, що мені полегшає! Думав, що й Дануську, і себе потішу... А потім я аж здивувався: коли вийшов зі склепу від тих трун, мені було так само тяжко, як і до того. Мабуть, воно так і є, що спасенним душам кров людська не потрібна.

Це тобі, мабуть, хтось сказав, бо сам ти до цього не додумався б.

Я сам зрозумів це через те, що світ мені після цього здався не веселішим, ніж до того. Ксьондз Калеб також підтвердив це.

Вбити ворога на війні зовсім не гріх, а похвальний вчинок, тим більше, що хрестоносці — вороги нашого народу.

Я теж не вважаю це за гріх і не жалкую за ними.

А все жалкуєш за Данусею?

Звісно! Як тільки згадаю, так і стане жаль. Але на те божа воля! Їй легше на небі, я вже до цієї думки звик.

То чого ж ти весь час сумний? Чого тобі треба?

Не знаю...

Відпочиваєш ти, скільки хочеш, а слабість твоя скоро минеться. Піди в лазню, випарся, випий коновку меду, щоб пропотіти, та й усе!

Ну, то й що?

— І тобі одразу стане весело.

— А звідки та веселість візьметься? В собі я її не знайду, а позичити ніхто її мені не позичить.

— Ти з чимось криєшся! Збишко здвигнув плечима,

— Нема мені чого веселитись, але немає з чим і критися.

Він сказав це так щиро, що Мацько відразу зрозумів: Збишко нічого не приховує. І старий рицар почав гладити широкою долонею свою сиву чуприну, як мав звичку робити це завжди, коли про щось глибоко замислювався. Нарешті промовив:

— То я скажу, чого тобі бракує: одне у тебе скінчилось, а друге ще не почалося. Розумієш?

— Не дуже, але може бути.

І він потягнувся, наче його хилило на сон.

Проте Мацько був певний, що відгадав справжню причину, дуже зрадів і зовсім перестав непокоїтись. Він ще більше повірив у свій глибокий розум і в думці говорив сам собі; «Нема нічого дивного, що люди радяться зі мною!»

А коли увечері того самого дня приїхала Ягенка, він, перш ніж вона встигла злізти з коня, повідомив їй, що знає, чого бракує Збишкові.

Дівчина вмить зіскочила з сідла й почала допитуватись:

— Ну, чого? Кажіть!

— Якраз у тебе є для нього ліки. — У мене? Які?

Він обійняв її за стан і почав шептати їй щось на вухо, але недовго, бо вона раптом одскочила від нього, немов опечена, сховала обличчя між чапраком і сідлом і вигукнула:

— Ідіть собі! Не хочу вас слухати!

— Їй же богу, правду кажу,— сміючись, промовив Мацько.

Старий Мацько вгадав, але тільки наполовину. Одна частина Збиткового життя справді цілком закінчилась. Кожного разу, коли він згадував про Данусю, його поймав глибокий жаль, хоч і казав сам, то їй ліпше в небесних покоях, ніж було в князівських. Збишко вже зжився з думкою, що її нема на світі, звик до цієї думки і вважав, що інакше й не могло бути. Свого часу в Кракові він не міг надивитися на вирізані з скла й оправлені в олово постаті святих дів у костьольних шибках —барвисті й сяючі на сонці, а тепер уявляв собі такою й Данусю. Він уявляв її неземною, прозорою, як вона стоїть боком із складеними руками, із зведеними вгору очима, як грає на лютні серед різних спасенних божих скрипалів, котрі грають на небі для богородиці з немовлям Ісусом. В ній не було вже нічого земного, і для нього Дануся стала таким чистим безтілесним духом, що коли Збишко часом згадував, як вона в лісовому палаці прислуговувала княгині, сміялася, розмовляла, сідала з іншими до столу, його огортав сумнів, чи справді так могло бути. Вже під час походу під стягами Вітольда, коли воєнні справи та бої заполоняли його увагу, він перестав сумувати за нею, як сумує чоловік за жінкою, а думав про неї тільки так, як думає побожна людина про свою святу заступницю. Таким чином його любов, поступово втрачаючи земні ознаки, все більше перетворювалась в солодкий і блакитний, як саме небо, спогад — і просто в обоження.

Коли б він був людиною кволою тілом і схильною до глибоких роздумів, він зробився б ченцем і в тихому монастирському житті зберіг би, як святиню, цей небесний образ аж до того часу, коли душа звільняється з тілесних пут і вилітає в безконечні простори, як пташка з клітки. Але йому тільки-но починався третій десяток, і він міг видавити з сирої гілки сік, міг так стиснути ногами коня, що забивав йому дух. Він був таким, якими були в ті часи всі шляхтичі і влодики — якщо не вмирали в дитинстві або не ставали ксьондзами, то, не знаючи ніякої міри в задоволенні тілесних пристрастей, або вдавались до розбою, розпусти й пияцтва, або, оженившись замолоду, під час війни з'являлися до війська з двадцятьма чотирма і більше дужими, як вепри, синами.