Генрик Сенкевич - Хрестоносці

—Чогось йому так пильно треба було,— похмуро відказав Мацько.

Тимчасом Куно Ліхтенштейн пройшов коло них. Мацько впізнав його по вишитому на плащі хресті, але той не впізнав ні його, ні Збишка бо бачив їх раніш в шоломах, а в шоломі, навіть коли підняте забрало, видно було тільки частину рицаревого обличчя. Проходячи, Ліхтенштейн кивнув головою Повалі з Тачева й Топорчикові, після чого поважно й велично став підніматися з своїми зброєносцями по сходах, до собору.

В цей час задзвонили дзвони, сполохавши зграї гав та голубів, що гніздилися в вежах, а разом з тим оповіщаючи, що незабаром почнеться меса. Мацько і Збишко разом з іншими увійшли до костьолу, трохи занепокоєні тим, що Ліхтенштейн так швидко повернувся. Але непокоївся більше старший рицар, бо увагу молодшого цілком заполонив королівський двір. Збишко ніколи в житті не.бачив нічого кращого за цей костьол і за це пишне товариство. По обидва боки від нього стояли найзнатніші мужі королівства, уславлені на раді і в боях. Багато з тих, чия мудрість привела до шлюбу великого князя Литви з прекрасною і юною королевою Польщі, вже померли, але декотрі ще були живі, і на них дивилися .з величезною шаною. Молодий рицар не міг надивитися на пишну постать Яська з Тенчина, кастеляна краківського, в якому єдналася суворість з поважністю і справедливістю; споглядав він мудрі й поважні обличчя інших райців, могутні рицарські голови, на яких волосся було рівно підстрижене над бровами, а по боках і ззаду спадало довгими пасмами. У декотрих на голові були сітки, у декотрих— тільки поворозки, щоб волосся держалося купи. Іноземні гості, посли римського імператора, чеські, угорські та австрійські, а також особи, які їх супроводили, дивували витонченістю своїх уборів; литовські князі й бояри, що були при королівській особі, незважаючи на літо і спеку, для пишності були одягнені в підбиті коштовним хутром шуби; руські князі, в цупких і широких уборах, на тлі костьольних стін та позолоти схожі були на візантійські ікони. Але з найбільшою цікавістю чекав Збишко на появу короля й королеви і з усієї сили протовплювався аж до грат, за якими перед самим олтарем видно було дві подушки з червоного оксамиту, бо королівське подружжя завжди під час меси стояло навколішках. Чекати довелося недовго: король увійшов першими дверима від різниці, і, поки дійшов до олтаря, його можна було добре бачити і розгледіти. Волосся у нього було чорне, довге, розпатлане і трохи зріджене над чолом, по боках закладене за вуха, обличчя смагляве, голене, ніс горбатий і трохи шпичастий, біля рота зморшки, очі чорні, маленькі, блискучі, бистрі, вони швидко перебігали по присутніх, наче він хотів, поки дійде до олтаря, полічити всіх людей в костьолі. На обличчі його лежала печать добродушності й заразом остороги; він мав вираз людини, яку щасливий випадок над її сподівання високо підніс і яка постійно мусить думати, чи відповідають її вчинки королівській гідності, та остерігатись непохвальних відзивів. Через те в його обличчі й рухах помічалась немов нетерплячість. Легко можна було догадатись, що гнів його мусить бути раптовий і страшний, що він залишається тим колишнім князем, який одного разу, роздратований крутійством хрестоносців, крикнув їхнім послам: «Ти до мене з грамотою, а я до тебе з списом!»

Але зараз цю природну запальність гамувала глибока і щира побожність. Не тільки новонавернені до християнської віри литовські князі, але й побожні з діда-прадіда польські вельможі проймалися благочестивими настроями присутнього в костьолі короля. Часто для більшої покути він одкидав подушку і стояв навколішках на голій кам'яній долівці; часто, піднявши руки вгору, він держав їх так доти, поки вони самі не опадали від знемоги. Він вистоював щонайменше по три меси щоденно, і вистоював з великою пристрастю. Відкриття чаші і голос дзвінка під час піднесення святих дарів завжди наповнювали його душу захватом, захопленням, раюванням і острахом. Після закінчення меси він виходив з костьолу, немов пробудившись від сну, умиротворений, лагідний, і придворні добре знали, що саме тоді найкраще просити в нього за що-небудь прощення або якогось дару.

Ядвіга увійшла дверима з ризниці. І хоч меса ще не почалась, але ті рицарі, що стояли поблизу грат, одразу попадали навколішки, мимоволі віддаючи їй шану, як святій. Збишко також став навколішки, адже ніхто з усіх численних віруючих не мав сумніву, що перед ними — свята, образи якої з часом прикрашатимуть олтарі костьолів. Суворе життя в постійній покуті останні роки особливо сприяло тому, що їй, крім королівської шани, віддавали шану майже як святій. З уст в уста серед панів і простого люду переходили чутки про вчинені королевою чудеса. Казали, що дотик її руки лікує хворих: люди, які не владали руками й ногами, одужували, одягаючи її стару одежу. Вірогідні свідки запевняли, що чули на власні вуха, як одного разу Христос говорив до неї з олтаря. Перед нею схиляли коліна іноземні монархи, шанував її й боявся образити навіть гордовитий Орден хрестоносців. Папа Боніфацій IX називав її благочестивою й вибраною дочкою церкви. Світ споглядав її діла і пам'ятав, що це дитина Анжуйського дому і польських Пястів, що це дочка могутнього Людовіка, вихованка найпишнішого двору і, нарешті, найпрекрасніша діва на землі, яка зреклася щастя, зреклася першої дівочої любові і, бувши королевою, взяла шлюб з «диким» литовським князем, аби разом з ним навернути до святого хрещення останній поганський народ у Європі. Чого німці не добилися, незважаючи на всі зусилля, на могутність Ордену, на хрестові походи, на море пролитої крові,— того доконало єдине її слово. Ніколи вінок апостольства не осявав молодшого і прекраснішого чола, ніколи апостольство не поєднувалось з таким самозреченням, ніколи жіноча краса не осявалась такою ангельською добрістю й таким смутком.