Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Сам він трохи любив похвалитись, тому зрадів, що його хвалять, і почав розповідати різні пригоди, які вславили його ім'я, особливо в Бургундії, при дворі Філіппа Сміливого. Якось на турнірі, коли у нього зламався спис, він схопив одного арденського рицаря обіруч, витягнув з сідла й підкинув угору на висоту списа, хоч той арденець весь був закутий у залізо. Філіпп Сміливий подарував йому за це золотого ланцюга, а княгиня — оксамитного черевичка, якого він відтоді носить на шоломі.

Почувши таке, всі присутні дуже здивувались, за винятком Миколая з Длуголясу, який сказав:

— Нема вже в наш теперішній легкобитний час таких богатирів, які були за моїх молодих літ, або таких, як мені батько розказував. Трапиться тепер шляхтичеві розірвати панцер, натягнути без корби самостріл або зігнути між пальцями залізного тесака, то він уже себе дужакою вважає та перед іншими задається. А колись це й дівчата робили.

Не заперечую, що в давнину люди були дужчі,— відповів Повала,— але є й тепер міцні чоловіки. Господь Ісус не пошкодував сили для моїх кісток, проте я не вважаю себе найдужчим у королівстві. Бачили ви, мій пане, коли-небудь Завішу з Гарбова? Той би мене подолав.

Бачив. Плечі у нього такі широкі, як платва, на якій висить краківський дзвін.

А Добко з Олесниці? Одного разу на турнірі, що його влаштували хрестоносці в Торуні, він переміг дванадцятьох рицарів — собі й нашому народові на велику славу.

Але наш мазур Сташко Ціолек був дужчий, пане мій, і за вас, і за Завішу, і за Добка. Про нього казали, що він із свіжої гілляки рукою сік видушував.

—Сік і я видушу! — вигукнув Збишко.

І перш ніж хто-небудь попросив його зробити це, він скочив убік, відчахнув од дерева над шляхом велику гілляку, а потім перед очима у княгині й Данусі так стиснув її за край, що з неї справді закапали краплі соку.

Господи Ісусе! — вигукнула, побачивши це, Офка з Яжомбкова.— Не йди ж ти на війну, а то шкода буде, коли отакий загине до одруження...

Еге ж, шкода! — повторив Мацько, раптом спохмурнівши.

Але Миколай з Длуголясу, а за ним і графиня, почали сміятись. Інші всіляко вголос вихваляли Збишкову силу, бо в ті часи залізну руку цінили над усі інші достойності, отож панни кричали до Дануськи: «Радій!» — і вона раділа, хоч і не дуже розуміла, яка їй буде користь з того цурпалка видушеного дерева. Збишко, забувши зовсім за хрестоносця, дивився на всіх так переможно, що Миколай з Длуголясу вирішив охолодити його запал і сказав:

— Даремно ти так задаєшся силою, бо є дужчі за тебе. Я того не бачив, але батько мій був свідком чогось кращого, що трапилось при дворі римського імператора Карла. Поїхав до нього в одвідини наш король Казімір з багатьма придворними, серед яких був і той самий славетний богатир Сташко Ціолек, син воєводи Андрія. Почав одного разу імператор хвалитися, що з-поміж його людей є один чех, який голими руками може задушити ведмедя. Влаштували видовище, і чех справді задушив двох ведмедів підряд. Засмутився від того наш король і, щоб не од'їхати з соромом, сказав: «Ну, мій Ціолек не дасть йому себе зганьбити». Вирішили, що за три дні вони будуть боротися. Наз'їжджалося багато знатних паній та рицарів, і через три дні чех з Ціолеком зчепились на замковому подвір'ї. Та не довго вони боролись, бо як тільки взялися, Ціолек переломив чехові хребта, потрощив усі ребра й випустив його з рук уже мертвого, на велику славу нашому королю».

А скільки йому було років? — запитав Збишко.

Молодий був!

Тимчасом Повала з Тачева, їдучи по правий бік княгині, нахилився до неї й розказав усю правду про важливість події і, разом з тим, просив підтримати його, коли він оступиться за Збишка, бо той може тяжко відповісти за свій вчинок. Княгиню, якій Збишко подобався, ця звістка дуже засмутила й занепокоїла.

Краківський епіскоп добре до мене ставиться,— сказав Повала,— то, може, впрошу його, та й королеву теж. Чим більше буде заступників, тим краще для юнака...

Якщо королева схоче за ним оступитись, то й волос з його голови не спаде,— сказала Ганна Данута, — бо король її й за набожність і за придане дуже шанує, особливо тепер, коли з неї спала ганьба безплідності. Є ще в Кракові улюблена королева сестра, княгиня .Земовітова,— удайтеся й до неї. Я зроблю, що тільки зможу, але вона йому рідна, а я двоюрідна.

Любить король і вас, милостива пані.

Ні, не так,— трохи зажурено відповіла княгиня,— для мене кільце, а для неї цілий ланцюг; для мене лисичка, а для неї соболь. Нікого з рідні не любить так король, як Олександру. Нема того дня, щоб вона пішла від нього з порожніми руками...