Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Проте, ми часто задумуємося над тим, чим заповнює собі час цей двадцятикількалітній молодик. Багато часу забирає в нього читання газети. Едзьо — читач ґрунтовний. Від його уваги не втече жодна нотатка ані жодний анонс. А коли він доб'ється-таки до останньої сторінки, не чекає його в решті дня нудьга, о, анінайменше! Лишень тоді починається справжня праця, якою Едзьо вже наперед тішиться. По полудні, коли інші кладуться на пообідню сплячку, Едзьо виймає свої великі, грубі книги, розкладає на столі край вікна, готує клей, пензель і ножиці, і починає свою милу й цікаву працю викроювання найбільш цікавих статтів та втілювання їх на засаді певної системи у свої книги. Милиці на всякий випадок стоять готові, сперті на парапет вікна, але Едзьо не потребує їх, бо все має напохваті, і так, серед копіткої праці, спливає кілька годин до підвечірка.

Щотретій день Едзьо голить свій рудий заріст. Він любить цю чинність і весь її реквізит: гарячу воду, спінене мило і гладку, лагідну бритву. Розробляючи мило, гострячи бритву о шкіряний пояс, Едзьо невчено й невигадливо співає, але робить це безпретенсійно і на повні груди, а Аделя стверджує, що він має приємний голос.

Однак, у Едзьовому домі не все, крім сказаного вище, в порядку. Між ним і батьками панує там, на жаль, якась дуже серйозна несумісність, тло й підложжя якої невідомі. Ми не будемо повторювати домисли й плітки, обмежуючись емпірично перевіреними фактами.

Це трапляється, як правило, під вечір, у теплій порі року, коли Едзьове вікно відкрите — до нас доходять відголоси тих непорозумінь. Властиво, ми чуємо лише одну половину діялогу, а саме, партію Едзя, бо репліки його антагоністів, схованих у дальших комірках помешкання, до нас не долинають.

Важко з цього здогадатися, що закидають Едзьові, але з тону його реакції можна робити висновок, що його дістали до живого, довели мало не до крайности. Слова його — ґвалтівні й нерозважні, продиктовані надмірним хвилюванням, але тон, хоч ніби й роздратований, все ж таки нужденно-боягузливий.

— Ну, так, — волає він плаксивим голосом, — ну, і що з того?.. — Коли вчора? — Неправда! — А якщо й так? — Ну, то тато бреше! — І так це тягнеться мало не три чверті години, урізноманітнені хіба що вибухами Едзьового жалю й обурення, коли він б'є себе в голову і рве на собі волосся з безпорадної люті.

Але часом — і ось де справжня пуанта тих сцен, яка заправляє їх специфічними дрижаками — стається те, на що ми чекали з завмерлим подихом. У глибині помешкання ніби щось валиться, з тріском відкриваються якісь двері, з гуркотом перевертаються якісь меблі, потім долинає несамовитий крик Едзя.

Ми слухаємо це, нажахані і засоромлені, але й з неймовірним задоволенням, яке будиться на думку про дикий і фантастичний ґвалт, звершений над особою атлетичного, хоч і безвладного в ногах, молодика.

В сутінках, коли посуд після ранньої вечері вже вимито, Аделя сідає на ґанку з боку подвір'я, недалеко від Едзьового вікна. Два довгі, двічі зрізані ґанки, оббігають подвір'я, один на партері, другий на висоті першого поверху. У шпарах тих дерев'яних бальконів росте трава, а в одній щілині між балками вистрілює навіть маленька акація і високо хилитається над подвір'ям.

Крім Аделі, сидять де-не-де перед своїми дверима сусіди, звисаючи з крісел і з стільчиків, невиразно в'янучи у присмерку, сидять, повні денної втоми, мов зав'язані німі мішечки, які чекають, коли-то їх лагідно розв'яже присмерк.

Внизу подвір'я швидко просякає темрявою, хвиля за хвилею, але вгорі повітря не хоче зрікатися світла і світиться тим ясніше, чим більше внизу все звуглюється й жалобно чорніє — воно світиться ясне, дриготливе й миготливе, тьмарячись від невиразних кажанячих польотів.

Але внизу вже почалася швидка і тиха робота присмерку, там муравлиться від тих швидких, зажерливих мурашок, які розбирають, розносять на шматочки субстанцію речей, об'їдають її аж до білих кісток, до скелету і ребер, що маячливо фосфоризують на тому сумному побойовиську. Ті білі папери, шмаття на смітнику, ті неперетравлені пищалі світла найдовше зостаються в хробачливій темряві і не можуть закінчитися. Раз-по-раз здається, що присмерк уже поглинув їх, а потім вони знову ще є і світяться, щохвилини гублять їх повні вібрації й мурашок очі, але вже не можна відчути ріжницю між цими рештками речей і роїннями ока, яке власне тоді починає лихоманити, як уві сні, аж кожен сидить у власній аурі, мов у хмарі комарів, обтанцьований зоряним ройовиськом, пульсуючим мозком, маячливою анатомією галюцинації.