Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

З якого неба впав так несподівано цей улюбленець богів, миліший серцю від найгарніших забавок? І як то старі, зовсім-таки нецікаві мийниці впадають інколи на такі гарні ідеї і приносять з передмістя, — о цілком ранішній, трансцендентально ранковій годині, — такого-от песика до нашої кухні?

Ах! я був ще — на жаль — неприсутній, ненароджений з темного лона сну, а те щастя вже здійснилося, вже чекало на нас, недолужно лежаче на холодній підлозі кухні, недоцінене Аделею і домівниками. Чому не збуджено мене раніше!? Тарілочка молока на підлозі свідчила про материнські імпульси Аделі, свідчила, на жаль, також і про назавжди втрачені для мене хвилини минулого, про розкоші названого материнства, у яких я не брав уділу.

Але передо мною лежала ще ціла прийдешність. Який же безмір випробувань, експериментів, відкриттів розгортався тепер! Секрет життя, найсуттєвіша його таємниця, зведена до цієї простішої, підручнішої й іграшкової форми, відкривалася тут перед ненаситною цікавістю. То було непередавано цікаво — мати на власність таку дещицю життя, таку часточку споконвічної таємниці в такому забавному й новому вигляді; то будило безконечну допитливість і приховану шану — своєю чужістю, несподіваною транспозицією того самого, що й у нас, вогника життя на форму, відмінну від нашої, тваринну.

Тварини! Мета ненаситної цікавости, екземпліфікації загадки життя, мов би створені для того, щоб людині показати людину, розкладаючи її багатство і ускладненість на тисячу калейдоскопічних можливостей, кожна з яких доведена до якоїсь парадоксальної крайности, до якоїсь вибуялости, повної характеру. Не обтяжене сплетом еготичних інтересів, що їх мають міжлюдські стосунки, відкривалося серце, повне симпатії, до чужих еманацій вічного життя, — повне любовної, співпрацюючої допитливости, яка була замаскованим голодом самопізнання.

Песик був оксамитний, теплий і пульсуючий маленьким, поспішним серцем. Мав два м'якенькі клаптики вух, голубуваті, каламутні очка, рожевий писочок, до якого можна було без жодної небезпеки вкласти пальця, делікатні і невинні лапки із зворушливою рожевою бородавочкою ззаду, над стопами передніх ніг. Тими ногами він влазив, жадібний і нетерплячий, до миски з молоком, хлептав напій рожевим язичком, щоб, наситившись, жалісно підняти маленьку мордочку з крапелькою молока на бороді і недолуго вибрьохатися з молочної купелі.

Хода його була незграбним заточуванням, боком навскіс, у невирішеному напрямку, по лінії трохи п'яній і хисткій. Домінантою його настрою була якась невизначена й основоположна жалібність, сирітство й безпорадність — нездатність заповнити чимнебудь порожнечу життя поміж сенсаціями поживків. Об'являлось це в безпляновості й непослідовності рухів, в ірраціональних нападах ностальгії з жалібним скімленням і неспроможністю знайти собі місце. Навіть ще в глибині сну, в якому потребу на щось опертися і до чогось притулитися він мусів заспокоювати, вживаючи для цього власну свою особу, скручену в тремтячий клубочок, — не покидало його почуття осиротіння і бездомности. Ах, життя, — молоде і вутле життя, випущене з надійної темряви, з притульного тепла материнського лона у великий і чужий, світлий світ, — як же щулиться воно й сахається, як цурається прийняти ту імпрезу, яку йому пропонують, — повне осоруги й знеохочення!

Але поволеньки малий Німрод(він отримав був це горде й войовниче ім'я) починає відчувати смак життя. Виключна опанованість образом материнської праодности поступається чарові багатоманіття.

Світ починає ставити на нього свої пастки: незнаний, а чаруючий смак різних наїдків, чотирикутник ранкового сонця на підлозі, на якому так добре влягтися, рухи власних члеників, власні лапки, хвостик — фіґлярний заводіяка до забави з самим собою, пестощі людської руки, під якими звільна дозріває певна свавільність, веселість, що розпирає тіло і народжує потребу в зовсім нових, різких і ризикованих рухах, — все це підкуповує, переконує і підохочує прийняти, погодитися з експериментом життя.

І ще одне. Німрод починає розуміти, що те, що йому тут підсувають, попри видимість новизни, є, по суті, тим, що вже було, — було багато разів, — безконечно багато разів. Його тіло впізнає ситуації, враження і предмети. По суті, все це не так уже його й дивує. Перед лицем кожної нової ситуації він дає нурка у свою пам'ять, у глибоку пам'ять тіла, і шукає навпомацки, гарячково, — і буває, що знаходить у собі відповідну, вже готову, реакцію: мудрість поколінь, складену у його плазмі, у його нервах. Знаходить якісь вчинки, рішення, про які й сам не знав, що вони в ньому дозріли, що лиш чекали на те, аби вискочити.