Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Як це погодити? Чи батько сидить у ресторані, загарбаний нездоровою амбіцією жеретійности, чи лежить у своїй кімнаті, тяжко хворий? Може, то двоє батьків? Нічого подібного. У всьому винен швидкий розпад часу, неконтрольованого постійною увагою.

Всі ми знаємо, що ця недисциплінована стихія тонко-бідно тримається в певних шорах виключно завдяки безнастанній обробці, сторожкому ставленню, старанній регуляції і коригуванню її вибриків. Позбавлена такої опіки, вона тут же схиляється до переступів, до дикої аберрації, до заподіювання неочікуваних збитків, до безформного блазнювання. Щораз виразніше проступає інконґруенція наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний час же не прилягали один до одного.

Варто, до речі, сказати, що закид у розбещеності, поставлений мені батьком — безпідставна інсинуація. Я не наблизився тут іще до жодної дівчини. Заточуючись, як п'яний, від одного сну до другого, я в тверезіші хвилини ледве звертав увагу на тутешню прекрасну стать.

Зрештою, хронічний сумерк на вулицях навіть не дозволяє докладно розрізняти обличчя. Єдине, що я спромігся зауважити — як молода людина, яка на цьому полі, що не кажіть, ще має певні зацікавлення — це особлива хода тих панночок.

Це — хода в невблаганно прямій лінії, що не рахується з жодними перешкодами, а слухається тільки якогось внутрішнього ритму, якогось закону, які розвиваються, мов з клубка, ниткою прямолінійного підтюпцю, сповненого акуратности й розміреної грації.

Кожна носить у собі якесь окреме, індивідуальне правило, наче накручену пружинку.

Коли вони отак ідуть — прямо, й ані руш убік, задивившися в оте правило, повні зосередження й поважности — то здається, що вони перейняті лиш одною турботою: як би то нічого не втратити з того правила, не схибити з тяжкого уставу, не збочити від нього ані на міліметр. І тоді стає зрозуміло: те, що вони з такою увагою і стурбованістю несуть над собою — ніщо інше, як якась ідея-фікс власної досконалости, яка завдяки силі їхнього переконання стає майже дійсністю. То якась антиципація, взята на свій страх і ризик без жодної поруки, недоторкана догма, що стоїть понад будь-яким сумнівом.

Які тільки ущербності і ґанджі, які кирпаті чи плескаті носики, які веснянки і прищі не проносяться потай з бравадою під прапором цієї фікції! Нема такої бридоти і тривіяльности, яку злет цієї віри не поривав би з собою в оте фіктивне небо досконалости.

За санкцією цієї віри тіло виразно гарнішає, а ноги, справді стрункі й елястичні ноги в бездоганному взутті, говорять своєю ходою, поквапно експлікують плавним, полискливим монологом ступання багатство цієї ідеї, про яку мовчить замкнене гордістю обличчя. Руки тримають вони в кишенях своїх коротеньких, тісненьких жакетиків. У кав'ярні і в театрі вони високо закладають відслонені до колін ноги і красномовно ними мовчать. Отак мимо-ходом тільки про одну з особливостей міста. Я вже згадував про тутешню чорну вегетацію. На увагу заслуговує, зокрема, один ґатунок чорної папороті, величезні пучки якої оздоблюють флякони кожного тутешнього помешкання і кожного публічного приміщення… То сливе траурний символ, панахидний герб цього міста.

Стосунки в Санаторії з кожним днем стають нестерпніші. Ніяк не заперечиш — ми просто потрапили в пастку. З часу мого приїзду, коли передо мною, новоприбулим, явлено було якісь види гостинної запобігливости, керівництво Санаторію не завдає собі найменшого труду, щоб залишити нам хоч би оману якоїсь опіки. Ми просто полишені самі на себе. Ніхто не турбується про наші потреби. Я давно виявив, що проводи електричних дзвоників уриваються тут-таки над дверима і нікуди не провадять. Служби не видно. Коридори і вдень, і вночі занурені у темряву і тишу. Маю сильне переконання, що ми — єдині гості в цьому Санаторії та що таємничі й дискретні міни, з якими покоївка хряскає дверима кімнат входячи або виходячи — то просто містифікація.

Інколи в мене виникає бажання широко повідчиняти по черзі двері цих кімнат і залишити їх отак навстіж відкритими, щоб демаскувати ту ницу інтригу, в яку нас утягнуто.

Та все ж таки я не цілком упевнений у моїх призрах. Буває, пізно вночі бачу Д-ра Ґотарда в коридорі, як він поспішає кудись у білому операційному халаті, з надувачкою клізми в руці, а перед ним дріботить покоївка. Трудно його тоді, в поспіху, затримати і приперти до стіни рішучим питанням.

Якби не ресторан та міська цукерня, можна було б померти з голоду. До цього часу не можу допроситися другого ліжка. Про свіжу постелю нема й мови. Треба визнати, що загальна розлізлість культурних традицій не пощадила і нас самих.