Вальтер Скотт - Карло Сміливий

А проте король бенкетував, танцював, співав, писав вірші, малював і намагався, щоб його народові весело жилось.

Артур із провідниками опинилися у володіннях цього короля. Була пізня осінь — південно-західня частина Франції тоді не дуже привабна. Одноманітні дерева сохнуть, а листя схоже на спалений спекою ґрунт, і земля тоді виглядає похмура та неплодюча.

Країна взагалі мала особливий вигляд. Скрізь добре зберігалося старовинні пам'ятники, все що лишилось гарного, художнього — король Рене ретельно реставрував. І звичаї помітно інакші. Чабан виганяв стару, наспівуючи любовних баляд, а худоба немов почувала всю красу музики. Артур іще помітив, що прованські вівці чабан не підганяв, вони слухняно й вишикувано слідкували за ним і починали скубти травичку тільки тоді, як повернувшись до них обличчям той грав на сопілку якунебудь пісню.

Але що найбільше здивувало Артура — ніде не було видно жодного салдата, жодної людини зі зброєю. В Англії ніхто не виходив із дому без меча, лука та списа. В Німеччині й милі не переїдеш битим шляхом, щоб не стрінути в хмарі куряви пера та блискуче військове озброєння. Навіть у Швайцарії горянин, ідучи десь милі за дві, обов'язково брав келепа та меча. А тут, у Провансі, панував мир, немов би всі пристрасті приборкував геній музики. І коли час од часу їм трапляв верхівець — був він з лірою.

— Мир, — промовив оглянувшись навколо Артур, — чудесна річ! Але його легко вкрасти, коли рука та серце не напоготові його боронити.

Перед мандрівниками виростало старовине місто Ей, де перебував король Рене.

Англієць запитав Тіба, чи він повертає назад.

— Мені наказано, — відповів провідник, — лишатися в Еї, доки будете там ви: і я мушу тримати всіх, — він показав на решту мандрівної варти, — може вам навіщо будем потрібні. Я пошукаю приміщення, а тоді з'явлюся до вас. Я пропоную роз'їхатись тільки тому, що вам це потрібно.

— Так! Я мушу негайно їхати до двору. Чекай мене за півгодини на вулиці біля водограю.

— Але коли ви шукаєте короля Рене, — він тепер прогулюється там. де камін. Ви не бійтеся, можете підійти. Він ласкаво приймає.

— Але його придворні не пустять мене до палацу!

— До палацу? — запитав Тібо. — Якого палацу?

— До палацу короля Рене… Якщо він гуляє там де камін, виходить — у палаці…

— Ви мене не зрозумили, — засміявся Тібо. — Ми називаєм «каміном» короля Рене ось цей вузький вал. Він лежить між двома вежами на південь і закритий з усіх інших сторон. Там він любить гуляти прохолодними ранками, як от і сьогоднішній. Він каже, що ці прогульки живлять його поетичний геній. Ви підійдіть до нього, і він охоче поговорить з вами, звичайно, коли в ту мить не складатиме вірші.

Артур не міг не посміхнутися, уяв'ивши вісімдесятилітнього старого короля, в небезпеці, який зазнав стільки лиха, — на прогулянці, з віршами…

— Йдіть сюдою навпростець, — сказав Тібо, — там незабаром побачите нашого доброго короля та сами розміркуєтесь, чи можна до нього підходити.

Артур нічого не сказав, охоче користуючись із нагоди подивитись на доброго старого Рене, раніш, ніж його королю рекомендують.

Обережно підійшовши до того місця, де любив уранці гуляти Рене, який, як нам каже Шекспір, мавши титул короля неапольського, єрусалимського та обох Сіцілій був не багатший за доброго англійського фармера. Артур міг добре його розгледіти.

Перед ним був старий з таким сивим волоссям та довгою бородою, як і швайцарський депутат; але рум'янцем палали свіжі щоки, а в очах горіли вогні. Одяг мав надто вишуканий, як на його роки. А впевнена та легка хода примушувала забувати його сивизну. Старий король тримав у руці маленького зошита та олівця і, здавалось, нічого більше не бачив, хоч трохи нижче навколо нього стояли люди.

Деякі вбранням та загальним виглядом скидались на трубадурів, — в руках тримали скрипки, ліри та арфи. Були тут і перехожі; йдучи в справах своїх, нашвидку поглядали на короля, на таку людину, що звикли бачити щодня, але кожен знімав шапку та вклонявся з повагою.

Рене нікого не помічав, то прискорював, то тишив ходу, щось записував, всміхався, іноді в запалі стрибав, а то раптом поринав у задуму. Коли він випадково кидав погляд на юрбу, вітав нарід ласково, відповідаючи на поклони, коли їх помічав.

Нарешті король угледів Артура й побачив одразу, що то чужинець. Рене покликав пажа й щось прошепотів. Тоді юнак увічливо підійшов до Артура й сказав, що король хоче з ним говорити.