Тоді герцог повернувся до Арнольда Бідермана й з холодним виразом обличчя промовив:
— Ми терпляче слухали вас, дарма що швайцарці прийшли з нечистими руками, в крові нашого Арчібальда Гаґенбаха. Коли його, навіть, справді забило таємне товариство, яке — заприсягаюсь! ніколи, поки ми живемо та пануємо, не підведе своєї отруйної голови на цьому березі Райну, — ви однаково винні. Ви стояли з зброєю у руках і нічим його не боронили. Вертайтесь до ваших гір і дякуйте, що живі. Я там незабаром з'явлюся!
— Тоді прощай мир — хай буде війна! — виголосив ляндаман. — Ми стрінемо ваших вояків на кордоні з мечами в руках. Карло Бургундський, Фляндрський та Льотарінзький! Герцог сімох герцогств, граф сімнадцятьох графств! Я викликаю тебе на бій і виголошую війну від імени союзних кантонів та інших, що до нас приєднаються! Ось грамота!
Герольд узяв від Бідермана страшного папера.
— Не читай, герольде! Можеш прив'язати до хвоста свойого коня і протягти вулицями на шибеницю, хай там повисить. Ідіть швидче до ваших гір! — повернувся він до швайцарців. — А мені, — він повернувся до зборів, — коня! Засідання скінчилось.
Коли всі підвелися виходити, діжонський мер знову підійшов до герцога і боязко висловив надію, може той таки прийме скромний дар від діжонського громадянства та відвідає бенкет, влаштований на його честь.
— В жодному разі! — скричав Карло. — Годі! Нам не досить сподобався сніданок — і ми не хочемо вашого обіду!
Він брутально відвернувся від ображеного мера й сівши на коня поскакав до табору, ведучи дорогою запальну розмову з Кампо-Бассом.
— Я б пропонував вам обідати, мілорде Оксфорде, — сказав до старого Колвен, — але певен, вас зараз покличуть до герцога. Карло Бургундський має звичай, починаючи погану справу, радитись із своїми друзями, доводячи їм, ніби намір чудовий. І цей запобігливий італієць завсіди з ним згоден.
Так і сталося. На цю мить прийшов паж од герцога. Просять англійського купця Філіпсона зараз же з'явитись туди.
Карло насамперед заходився лаяти всі верстви свойого герцогства, тоді згадав, що треба покарати швайцарців за зухвальство.
— І ти також, Оксфорде, — скінчив він, — мало маєш розуму та є дуже нетерплячий, втягаючи мене в далеку війну з Англією, перетягаючи моє військо за море, коли тут під боком такі бунтарі!
Коли герцог замовк, Оксфорд шанобливо, але впевнено почав доводити йому, як небезпечно зачіпати нарід, дарма що злиденний, проте войовничий та запальний, славетний стількома перемогами. А тимчасом французький Людовік таємно допомагатиме ворогам, ще може й складе відверту спілку.
Герцог уперто й непохитно провадив своєї:
— Ніколи, — скричав він, — ніхто не скаже за мене, що я загрожую лише, а виконувати грізних намірів не вмію. Вони оголосили мені війну, і вони мусять пізнати мене. Але я тобі не відмовляю, Оксфорде, — перевів герцог розмову, — дай Прованс, умов Рене, щоб Ферранд де-Водемон не ставав мені на перешкоді в справі з Льотарінґією, — і за це варт буде вислати військо проти Блекборна, що бенкетуючи в Франції, втратить свої володіння в Англії! Май терпець, почекай! Я ж не можу послати військо одразу. Мені треба небагато часу. Похід на швайцарців забере не більше, як один ранок. Ти ж підеш із нами, старий мій товаришу. Я зрадію, побачивши, що ти не забув, живучи в тих селюків, як сидіти на коні та тримати списа.
— Я піду за вашою високістю, — промовив Філіпсон, — бо всі мої вчинки залежать нині від вашої волі. Але битися з ними не буду.
— Згода, гаразд! Принаймні матиму чудового свідка.
До намету постукали.
Швидкою ходою увійшов стривожений канцлер бургундський.
— Новини, державцю, з Франції та з Англії… — але побачивши Філіпсона, він замовк.
— Кажи! Це друг, що заслуговує на довіру.
— Незабаром ці відомості знатимуть усі… Людовік та Едвард склали спілку…
Герцог та Оксфорд обоє зблідли.
— Я на це сподівався, — мовив герцог, — але не так швидко.
— …королі вже бачились, — провадив далі канцлер.
— Як? На бойовищі? — закричав, забувши все на світі, Оксфорд. Канцлер здивований спинився, але побачивши, що герцог чекає на відповідь, не звернувши жодної уваги на Оксфорда, докінчив:
— Ні, чужинче, не на бойовищі, мирно вони побачились.
— Цікава картина, варто б подивитись, — озвався герцог. — Старий лис Людовік та мій брат Едекбо… Едвард. Де?
— На мосту через Сену.
— Я б хотів, щоб там був ти, — подивився герцог на Оксфорда, — і дав би два добрих удари — один за Англію, а другий — за Бургундію. Мойого діда отак забито на Монтероському мості через Йон.
Читать дальше