Вальтер Скотт - Карло Сміливий

Герцог щиро дякував і запросив усіх присутніх перебути з ним вечір. Артурові видалося, наче герцог багато ласкавіший, ніж раніш, а Оксфорд старший пригадав минулі роки, свої з Карлом дружні стосунки, поки необмежена влада та шалені успіхи Карла трохи змінили.

Герцог давав різні накази, розпитував за вояків й почувши відповіді, сумно півголосом мовив:

— Коли б не моя присяга, відклав би війну на весну. Шкода салдатів.

А втім нічого особливого в герцогові більше не помітили, ото тільки ж раз-у-раз питав про Кампо-Басса й, нарешті, йому сказали, що граф, нездужаючи, з наказу свого лікаря лежить у ліжкові, обіцяючи на світанкові встати.

Герцог промовчав, гадаючи, що італієць уникає стрічатись з Оксфордом. З герцогського намету гості пішли за годину до півночі. Оксфорд із сином повернулись до себе — до шатра. Старий був у великій задумі. Хвилин за десять сказав:

— Сину, загадай привести перед світанком коні. Я б хотів, щоб ти запросив нашого сусіда Колвена нам товаришувати. Я огляну передову варту.

— Такий несподіваний намір? — зауважив Артур.

— А проте, може й пізно, — відповів Оксфорд. — Ех, коли б місячна ніч, я б поїхав не гаючись!

— Тепер темно, — озвався Артур. — Але ви ніби сподіваєтесь небезпеки?

— Так, Артуре! Йди!

Артур повідомив Колвена, дав наказ щодо коней і тоді ліг спати.

Перед світанком першого січня тисяча чотириста сімдесят сьомого року — відомий історичний день — Оскфорд, Колвен та Артур із Тібом та ще двома вершниками поїхали оглядати військо навколо табору Карла Бургундського. Здебільшого панував лад. Ранок був холодний. Землю укривав сніг, що подекуди танув, бо два дні стояла відлига, де-не-де узявся кригою, — з вечора почався дужий мороз. Але як здивувався, як злякався Оксфорд, доїхавши тієї частини табору, де напередодні був Кампо-Бассо з своїми італійцями, понад дві тисячі чоловіка. Оксфорда та його супутників ніхто не спинив, жоден кінь не іржав, жодної навколо душі…

Вони даремно оглядали спорожнілі намети…

— Мерщій до Карла! — скричав Оксфорд. — Вдаряймо на сполох! Зрада!

— Дозвольте, — заперечив Колвен, — може краще раніше довідатись. За двісті кроків звідціля стоїть моя батарея; гляньмо, чи на місці вона. Я ладен ручитися. Батарея розчищає вузьку дорогу, єдину, що нею можна до нас перейти; коли мої вояки на своїх місцях, відповідаю життям: ми будемо боронити перехід, поки ви приведете військо!

— Швидче, швидче! — скричав Оксфорд.

Лихою дорогою, кригою, снігом, перелякані, захекані поскакали вони до гармат.

В тьмяному місячному світлі, що переливалося з першим промінням ранішньої зорі, вони побачили — гармати на місці; але жодної людини навкруги.

— Неможливо, неможливо! — хвилювався Колвен. — Вони не втечуть. А, по наметах вогні. Ох, це вино! Вони, напевно, п'яні. Ось я їм!

Скочив з коня, побіг до першого намету: артилеристи майже всі були там. Але вони лежали долі покотом між шклянками та пляшками п'яні; Колвен з величезними труднощами ледве-ледве зміг підвести трьох. Хитаючись вони посувались на Колвенів наказ, певніше, інстинктово, аніж з обов'язку, та подались до батареї.

Десь у кінці межигір'я почувся приглушений гуркіт, мов тупіт сили-силенної людей.

— Це котиться в далечині снігова брила! — сказав Артур.

— То не сніг, а швайцарці! — заперечив Колвен. — Що робити? П'янчуги… Гармати набиті, напевно наставлені! Один вибух зчинить тривогу багато раніш, ніж ми сами! О, кляті п'янчуги!

— На них не чекай! — закричав Оксфорд. — Ми з сином беремо ґноти й ідемо до гармат!

Вони зскочили з коней, віддали їх Тібо, тоді обидва Оксфорди взяли ґноти з рук гарматників, які не настільки ще впились, щоб не мати сили хоч цим допомогти.

— Чудесно! — закричав відважний начальник. — Знаменита батарея! Кожен стояв біля своєї гармати, стримуючи віддих. Страшний, ґуркіт чимраз наближався.

— Товариші, а ви. п'янчуги, також — не стріляйте! Я дам наказ! І ось у світлі нового дня вони побачили щільну лаву людей, озброєних довгими списами, келепами, а над ними — прапори.

Колвен дав наблизитись їм кроків на вісімдесят, тоді скрикнув:

— «Стріляй»!

Грізно гримнула одна гармата. В інших палівки засвітились — і погасли: зрадники італійці їх позабивали.

Коли б усі гармати були справні, Колвенове пророцтво неминуче здійснилося б. Один постріл перебив та поранив цілу лаву швайцарців, а між ними того, хто ніс прапора.

— Сміливо! — кричав Колвен. — Набиваймо знову гармату! Було запізно.