Вальтер Скотт - Карло Сміливий

— Тоді не дивуюсь, хоч заприсягаюся честю, не бачив живої істоти, хіба крім кози, що її переслідує вовк, яка б так шалено мчала по скелях.

За годину вони примчали до столиці короля Рене. Його приняли там чудесно.

Четвертого дня прийшла звістка, що королева Маргарета в'їде до столиці перед полуднем, щоб оселитися в палаці свойого батька. З усіх рухів доброго короля знати було, що він так само боявся побачення з дочкою, як раніш його бажав. Королеву прийняли дуже пишно. Але вона не зраділа всенародній зустрічі. Щоб спокутувати свій попередній запал перед батьком, вона зійшла з коня і ставши перед ним на коліно, просила пробачити.

— Бідолашна голубко моя, — промовив добрий король. — Встань, ти нічим не завинила. Провина моя.

І добрий король Рене сам став перед дочкою навколішки. Нарід плескав у долоні.

Вони подались до палацу. Батько та дочка йшли під руку. Пообідали, і вже надходив вечір, час було кластися спати.

Кладе на чоло він вінок лавровий,

Що Аполон його і дев'ять муз Сплели.

Скидає він шолом сталевий

І діядему золоту. В той час,

У тій прикрасі з листя на чолі

Він владар е коханців і поетів…

Другого дня сталася важлива подія. Королева Маргарета на подив та незадоволення Рене вимагала побачення, щоб переговорити про важливі справи. Коли існувало щонебудь на світі, що міг ненавидіти король Рене, то були справи, а надто важливі.

— Чого бажає дорога дочка? — запитав він. — Грошей? Скільки?

— Ні! Батьку, я казатиму не за свої справи, а за ваші власні.

— А коли так — можемо їх відкласти на завтра, може випаде дощ, або кращого нічого буде робить. На мене чекають мисливці, гріх втрачати такий день.

— Хай вони їдуть сами та побавляться. Справа стосується вашої чести та життя!

— Але я сьогодні маю слухати Калезона та Жана, наших двох найславетніших трубадурів. Буде змагання.

— Відкладете на завтра!

— Коли ти вимагаєш, я не можу тобі відмовити.

І король мусів дати наказ, щоб лови починали без нього.

Батько з дочкою пішли до невеликої кімнати, щоб їм ніхто не заважав. Маргарета поставила свойого секретаря та Артура в передпокою, загадавши їм нікого не пускати.

Дочка дала батькові короткий список боргів, що за них заставлено його володіння, та кошторис великих сум, що їх час було платити, а грошей Рене не мав.

Король Рене боронився, казав, що в скарбниці має десять тисяч і ніяк не згоджувався, що цього не стане на всі борги, кожен не менший, як тисяч на сім.

— Тоді, — нетерпляче сказав, — заплатимо найгіршому кредиторові, а решта хай почекає.

— Нічого не вийде!

— Але хіба я, — промовив Рене, — не король неапольський, арагонський, єрусалимський та обидвох Сіцілій? Хіба державець таких чудесних земель…

— Ви справді державець цих земель, — сказала Маргарета, — але хіба треба нагадувати вашій величності, що ви такий самий король цих земель, як я королева Англії, де не маю й десятини землі, не маю одного шілінга прибутку. Наші володіння тільки на папері, а так само й прибутки.

— Що ж я робитиму? Хіба ж я винен, що не маю грошей? Я б охоче заплатив!

— Я вам скажу, де взяти коштів. Відмовтесь від вашого непотрібного сану короля, і прибутків вам буде досить, щоб жити в достатках та мати ваші улюблені розваги, як приватна людина.

— Маргарето! Ти не думаєш, що кажеш, — державець та народ міцно зв'язані! Підданці мої є вівці, а я їх доглядаю. Я не маю права відмовитись від свойого обов'язку!

— Коли б ви спроможні були його виконати, — заперечила королева, — я б цього не радила, а королівство ваше скелет: його Франція, або Бургундія однаково розіб'є.

По щоках старого короля текли сльози.

— Ради твоїх вигод я не мав змоги вжити заходів, — промовив старий. — Хіба ти не можеш мені допомогти?

— Коли вам важать мої вигоди, — озвалася Маргарета, — майте на увазі, що відмовившись Провансу, ви виконаєте єдине бажання моє; але заприсягаюсь, і вам це вийде тільки на краще!

— Не кажи нічого; дай акт, я підписую! Я бачу, ти його приготувала. Підпишу й піду на лови. Треба вміти терпіти й не плакати.

— А ви не питаєте, — здивувалась Маргарета, — кому віддаєте ваші володіння?

— А мені що до того! Адже ж мені вони не належатимуть. Це, мабуть, або Карлу Бургундському, або небожеві мойому Людовікові.

Обидва розумні та розуміються на політиці.

— Ви поступаєтеся Провансом бургундському герцогові!

— Я й сам волію його; він гордий та не лихий. Але почекай, а забезпечення буде мені та моїм підданцям?