Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- А хто нам поможе, де знайдемо союзника? Вiд Москви нiчого нам надiятися. Вже Косинський пробував, та не повелось. Москва лише до того руку приложить, де бачить свою користь. Куди ж звернемось?

- Я так мiркував теж, але нам лишається одна Туреччина…

- Господи! Що ти кажеш! З бiсурманами в'язатися? Що ж скаже увесь хрещений мир? I яка ж з того користь? Турки зайняли би цiлу Україну, яничарiв би з нас робили так, як роблять в Молдавiї, в Волощинi, в Болгарiї та в Сербiї. Нi, сину, ти або глузуєш, або зле обмiркував дiло.

- Нi, батьку, я обмiркував добре. Турки анi догадаються, що вони будуть нашими союзниками на ослаблення Польщi. Бо ми їх маємо бити, палити, грабити, а чим бiльше їх козацтво буде мотлошити, тим бiльше вони будуть метатися на Польщi. Знаєш, пане сотнику, чому приходять вiд Польщi до козакiв тi всi заборони ходити на море? То все пiд грозою Туреччини, з боязнi перед нею.

- Тобто так: чергою, пане брате, то й батьковi дiстанеться, - говорив сотник, смiючись. - Та бач, з другого боку, - Польща задавить козацтво, щоби вiд Туреччини мати спокiй.

- Нi, батьку, Польща, боячися Туреччини, лише одною рукою держати буде козацтво за чуба, а все мусить про те пам'ятати, що козацтво буде колись їй потрiбне, чи на туркiв, чи на шведiв, чи на Москву, бо i в московський огород лакоме їх око заглядає.

- Гаразд, сину. Так i роби, iз того показується, що таких, як ти, на Запорожжi потреба. Ти незадовго вийдеш наверх. Ти козацький звичай знаєш, i вчити тебе не треба. Бiсурманiв бити, а вони битимуть Польщу - гаразд так, ти гарно це обмiркував, най тебе за це обнiму. Посилаю тепер з тобою сорок чоловiкiв, вибирай собi їх сам. Я перезимую з чим є, за той час прийде новий народ, вишколиться, а як зберу силу, то i я попробую бiсурманiв шарпати.

- Нi, батьку, не роби цього. Ти скiлькимога лиш обороняйся вiд тих поганих сусiдiв, та не пускай їх на Вкраїну, але не зачiпай їх, бо не будеш мати супокою i Чубiвка буде на тiм терпiти. Виховуй, батьку, твоєю мудрою, досвiдною головою козацтво, а тим найбiльше поможеш дiлу. Поширяй свою слободу народом вiльним, крiпким, а тим поможеш неньцi Українi. Та не гнiвись, що я, молодик, тобi, пане сотнику, старому запорожцевi, науку даю, але я привик говорити з тобою по щиростi, як з батьком.

- Вiд тебе, любий Петре, все прийму, спасибi за щирiсть твою, спасибi за твоє щире товариство. Нiколи тобi цього не забуду. Ти зробив мою Чубiвку славною, зробиш i Запорожжя славним, щоб вороги перед ним дрижали, а увесь свiт щоб забiгав у нього приязнi та побратимства. Чи Марко iде з тобою?

- З Марком ми не можемо розлучитися, бо ми побратими.

- Правда, правда, а того розривати я не буду, хоч добре було б мати тут письменного чоловiка. Отож, Петре, ми зробимо так: ти будеш ватажком над тим гуртком, що на Сiч iде. На проводиря, щоб ви по степу не блудили, як тодi з Острога, дам вам старого запорожця Ониська Пугача, що в мене недавно гостює, а йому дуже скучиться за Сiччю. Хотiв сам iти, та небезпечно одного чоловiка самого пускати. Вiн не лише дорогу на Сiч знає, а ще й порадить тобi в потребi, розумна голова.

Стали приготовлятися в дорогу. Сотник, по прийнятому звичаю, виправляв на Сiч своїх учнiв одягнених, обутих i узброених. Кожний дiставав ще по коневi, якi йшли вiдтак на власнiсть сiчового товариства. До того додавав вози з харчами для усiєї чети.

Так було i тепер. Вибиралось сорок козакiв. Була то на той час сила, яка в дорозi не пропаде й оборониться вiд напастi.

Як мали вже виїздити, був лагiдний зимовий день. Трошечки притрясало снiгом. Козаки поставали на конях на майданi редути. Тут зiбралися всi, щоб попрощати товаришiв в далеку дорогу. Петро з Марком вийшли з свiтлицi сотника. Вiн вийшов теж. З'явився старий Касян, що прийшов якраз з села.

Петро, знiмаючи шапку, вклонився низенько сотниковi й цiлому товариству i каже:

- Благослови, пане сотнику, твоїх вiрних товаришiв у далеку дорогу. Спасибi тобi за науку, за твою ласкавiсть, що нас, сирiток, пригорнув до себе. Вибач нам за нашу неслухнянiсть, коли тебе дечим образили. Дай боже нам здоровля побачитися. Твоєї редути повiк не забудемо.

На те сотник:

- Нiчим ви мене не обидили, мої голуби. Тiшуся, що я вас в людей вивiв, хоч жаль менi з вами розставатися. Служiть так вiрно матерi Сiчi на Українi, як менi служили, а бог вас буде благословити. Я вас благословлю, нехай вас рятує свята Покрова вiд усякої пригоди.

Петро поцiлував сотника в руку, а сотник його обняв i перехрестив. Те саме зробив i з Марком.

Петро приступив ще i до старого Касяна. Старий втирав сльози, обняв i голубив Петра, мов рiдного сина.