Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Беру собi тебе за жiнку, а iж тебе не опущу. Ось тобi, жовтодзюбий ледаре, ось маєш. Мамине молоко з-пiд носа не висохло, а вiн женився би! Тепер, княгине, прочитаю тобi шлюб… - Iз бабою зробив те саме. - Недавно тебе з татарського пута ослобонили, а ти будеш менi хлопця-молокососа баламутити… Тепер рушай. А того ледаря замкнути ще на добу до льоху о хлiбi й водi…

Усi страшно смiялися, а сотник на рундуку аж присiдав зi смiху.

Максим каже до Ониська:

- А що, товаришу, йдемо?

- Нi, лишiмся, той дасть собi раду, i буде порядок. Такого не сором i старому слухати.

I справдi, вiдтепер настав порядок, якого давно тут не було. Слобожане пiшли на село жити. Кожний порався пiд зиму в хатi й коло хати дороблював, чого йому не ставало.

Петро часто скликував слобожан у редуту, i тут зарядив вправи вiйськовi. Першого, що спiзнився, вибив. Показалося, що Петро строгiший був, чим Касян. А мимо того всi його любили, бо й порядкувати любив, i оповiв щось цiкавого, i на бандурi заграв та заспiвав.

Сотник послав з листом до Уманi по образи й за те заплатив червiнцями. Попа Юрка Книша замовлено заздалегiдь, щоби приїхав посвятити церкву, коли буде готова, i повiнчати слобожан. Коли це буде, сотник опiсля дасть йому знати.

Вже було по весняних роботах, як Петро скомпонував таке письмо до отця Юрка Книша:

"Ваша милость, благочинний отче!

Я, товаришь славного сечового Запорожского войска i наказний сотникъ Иванъ Чубi на козацкой редутЬ тогож имене надь рiкою Сенюхою положеной, упорядковавши на способъ козацкiй запорожскiй слободу Чубiвку, прошу со всемъ товариствомъ вашу милость прибыти къ намъ й посвятити нашi новосозиданый храмъ божий Пресвятыя Покрове во славу Господню и на пользу хрещеному православному народу, а ижъ у нас въ реченой слободЬ много люда жиетъ въ безбрачномъ сожитiю, ибо священника не было доселЬ, то жиченiемъ нашимъ бы било пры томъ то торжествЬ, тоже и бракосочитанiе учинити соблазны избЬженiя ради. Такожде было бы желанiемъ нашемъ приобрЬсти нам попа-священнослужителя, который бы здесь свою парохiю имЬ л и для насъ богослуженiе еженедЬльно и по праздникамъ господнимъ служилъ.

Вашой милости покорный слуга и приятель Иван Чубъ сотникъ власною рукою и осаулъ Петрi Конашевичъ".

Листа того повiз вiддiл козакiв, забравши з собою два вози, навантаженi всяким добром для протопопа Книша.

У той час приїхав до Уманi о. Дем'ян Наливайко. Вiн був з о. Юрком добрий знайомий, i того року загадав його вiдвiдати. Якраз пiд ту пору приїхали козаки з листом вiд Чуба. О. Юрко прочитав листа i передав його о. Дем'яновi.

- Не знаю, звiдкiля у тiй пустинi такий гарний писар знайшовся, ось глянь.

О. Дем'ян довго придивлявся листовi, читав, став щось нагадувати собi, а далi вдарився радiсно по полах i аж скрикнув:

- А я по ньому вже й панахиду вiдправив…

- Хто ж то такий?

- А ось тут пiдписаний Петро Конашевич, колишнiй спудей Острозької школи. Та скажи менi, хто цей лист принiс, i приклич його сюди.

Прийшов козак, а о. Дем'ян став його випитувати. В мiру того, як слухав оповiдання козака, щораз бiльше цiкавився о. Дем'ян. Був дуже радий, дiзнавшись, що i Петро, i Марко живi та здоровi.

- То цiла з тим iсторiя, - говорив о. Дем'ян до о. Юрка, - там, в бурсi, зчинилася халепа дiтвацька з наклепу одного диякона. Та по тiм всiм одної ночi, серед лютої зими, пропали оба хлопцi, а з ними й диякон, Артемiй звався. Нiхто не мiг вiдгадати, що з ними сталося, бо ж неможливе, щоб диякон з своїми ворогами разом втiкав. Лише коли снiг стаяв, знайшли диякона неживого пiд бурсовою огорожею. Усi догадувалися, що хлопцi помстилися на клеветнику, та що опiсля втекли, але куди? Як? Нiхто не мiг вiдгадати. Сам князь дуже цiкавився, бо обох хлопцiв дуже любив i великi надiї на них покладав, а я теж. Усi розпити не довели до пуття… Аж ось вони в Чубовiй редутi засiли, но i, як видно з оповiдань козака, вони там у пошанi. Знаєш що, приятелю? Я їду з тобою враз, вiзьмемо зараз i монаха з якогось монастиря, а може, якого iншого попа маєш, i там впорядкуємо їм парохiю. Я знаю, що то Петрова робота, бо вiн завжди був дуже до церкви прив'язаний i дуже побожний. Я мушу тих гiльтаїв побачити.

- Як вони вбили чоловiка, i до того духовну особу, то не конче вони такi добрi.

- Говори своє! То була кара божа на того диякона. Ледащо був, та ще й криво присягав, я того певний. Хлопцевi сталася iз того велика кривда, то я їм не ду-же-то дивуюся. Впрочiм, мусило то статися не злоумишленно, а так, в суперечцi, бо на дияковi знайдено лиш один знак вiд кулака, на виску. То була, зрештою, така нездара, що не багато йому було треба. Впрочiм, так бог зарядив, що вибрав собi їх на караючу десницю, кажу тобi, що диякон присяг ложно, я того певний. Коли ж їдемо? Шукай скоро того попа, що з нами поїде.