Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Їж, товаришу, - глузували козаки. Петро добув ножика, вiдкроїв кусок хлiба й зробив собi ложку.

- От бачите, що вмiє собi дати раду.

- Коли б менi роздобути кусок яворини, то завтра матиму свою.

- Не лише яворина, у нас знайдеться й кривий нiж, - каже сотник.

По обiдi пiшов сотник спочивати, а Петро остався i знайомився з козаками.

На стiнi висiла бандура.

- Чи можна взяти? - питає Петро.

- Як вмiєш грати, то можна.

Петро навчивсь грати на бандурi в бурсi. Пристроїв iнструмент i вдарив по струнах. Зразу "пробував пальцiв", а вiдтак заграв дрiбненького, що аж жижки скакали.

- Ось мистець! - говорили козаки, обступивши його довкруги. Далi стали притупцювати i вдарили тропака.

Петро грав, козаки гуляли, аж попрiли.

Тепер вдарив кiлька акордiв i заспiвав думу. Голос у нього був гарний, дзвiнкий та сильний. Усiх узяв за серце, кожний слухав, запираючи в собi дух. У куренi стало тихо-тихесенько. За тим пiшла друга пiсня, як батько виправляв сина в похiд, як сестра виводить братовi коня вороного, а мати-жалiбниця нишком плаче та молитвою супроводжує, як козак дiстається в турецьку неволю…

Так усi заслухались, що не бачили, як ввiйшов у курiнь сотник i став позаду iнших.

Петро скiнчив сильними акордами бандури.

- Бог тебе прислав сюди, сину, - каже сотник i поцiлував його в голову, - такого голосу я ще зроду не чув. Не Їв ти дармо хлiба в бурсi. Спасибi, що розважив душу та повеселив. А що, хлопцi, радi з нового товариша?

- Дуже радi! Хай здоровий буде

- Хвалiть, та не перехвалюйте, - обiзвався осавул, Касян Байбуза.

То був старий високий та сухий, мов вуджена козяча лопатка, дiдуган. Вiн шелепiв тому, що в нього зубiв не було. Був дуже строгий i злючий, а до сотника щирий, хоч не раз на сотника воркотiв, мов старий пес. Сотник зробив його осавулом тому, що знав козацький звичай, як "Отче наш". Розумiв добре всi козацькi й татарськi хитрощi й провадив усюди порядок, як у годиннику. Навпаки, сотник був м'якого серця й на вискоки молодi дививсь крiзь пальцi. Найбiльше ремствував Касян, що сотник псує тих шибайголiв i не дає їх вивести на добрих козакiв. На Петра дивився вiн спiдлоба сердито й жалкував, чого вчора того дурного жовтодзьоба пустив у редуту.

- Хвалiть, та не перехвалюйте, - повторив ще раз Касян. - Не кожний бандурист буде добрим козаком. Лицарство в шаблi, а не в бандурi.

Така бесiда всiм не подобалась, бо Петро всiх взяв за серце, та нiхто не посмiв старому противитись. Навiть сотник скривився на це, та не казав нiчого, лише махнув рукою.

Петро показував, що цього не бере собi до серця, та, щоби звернути бесiду в iнший бiк, каже:

- Товаришi, а дайте менi кусок доброго дерева та й того кривого ножа, - я собi витешу ложку, бо не буде чим вечерi їсти.

Петро сiв на лавцi й став мовчки стругати. Небавом вийшла гарна ложка.

Сотник оглянув i каже:

- Витнеш таку й для мене. Ти й тут мистець. Ложка пiшла по руках, аж дiйшла до Касяна. Йому вона не подобалась.

- Такою ложкою треба два рази так довго їсти. То для дитини ложка, а не для козака.

- Годi, батьку! В кого нема в ротi зубiв, то може там i волами заїхати, а в мене помiж здоровi зуби велика ложка не влiзла б.

Касян аж закипiв зi злостi. Всi пiзнали, що Петро б'є до його беззубого рота, й радi були, що старому хрiновi так вiдрубав.

Старий не знав, що вiдповiсти, й зараз вийшов з куреня.

- Чого вiн такий злючий, усе йому невлад.

- Вiн такої вдачi, та при тiм добрий, характерний козак. Але в тебе, Петре, гострий язик.

- То лише тодi, коли за що нелюбого завадить, а так я не страшний, побачите.

Марко приходив помалу до себе. Дуже пiдупав на силах. Гарячка його знемогла так, що зразу Петро мусив його водити попiд руку. За той час Петро мав нагоду пiзнати цiлу редуту й порядок, який тут заведено.

Ця редута, звана Чубовою редутою, або Чубiвкою, була одна з тих, якi козацтво ставило на пограниччi земель татарської орди. Вони мали на метi не лише зорити за рухами татар, але ще в разi татарського набiгу орду здержувати, а то й нищити. В редути звичайно посилано iз Запорозької Сiчi вiддiли запорожцiв, якi змiнялися.

З Чубiвкою було iнакше. Тут засiв запорозький сотник Iван Чуб. Вiн її побудував, i випосажив у всi потреби, i не хотiв звiдсiля рушатися. Навпаки, вiн завiв тут козацьку школу на подобу Сiчi. Сюди приходили молодi люде, хто мав охоту козакувати, й тут пiд умiлою рукою сотника, пiд умiлою й твердою рукою осавула Касяна Бай бузи ставали справжнiми козаками.

Таких вишколених у воєнному ремеслi людей посилав сотник вiд часу до часу на Сiч з окремим реєстром. Хто в той реєстр попав, приходив на Сiч не як новик, а як козак-товариш.