Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Приходимо помiж обозовi вози, а там - до великого паля, вбитого в землю, стоїть на грубiм ланцюгу прив'язаний цап.

- Що, що?

- Ну кажу вам - цап. Гадаємо собi, воно ж i правда, що Артем, бо хiба ж цапа в'яже хто на ланцюгу до такого паля? От бачите, що то значить бути характерником!

- Може, вiн з чортом знався? - каже Марко.

- Грiх тобi, синку, таке говорити. То був богобоязливий чоловiк, молився, на церкви давав у Черкасах, вбогого не поминув. То вже такий угодник у Господа був, i Пречиста йому в усiх пригодах помагала…

Такi балачки й оповiдання вели вони кожного вечора.

Петровi таке життя в лiснiй пустелi дуже подобалося, i радо був би тут посидiв до весни. Та Марко намагався дуже їхати. Йому вже не давала супокою та думка, що можуть Їх догнати. Вiн просив Петра, трохи не плакав, щоб уже зараз їхати далi. I Петро дав наклонитися.

П'ятого дня заговорив до дiда:

- Нам, дiду, пильно на Сiч.

- Останьте ще трохи, - просив Онисько, - хiба вам у мене зле?

- Нам пильно.

- Та воно небезпечно тепер їхати,- мороз пустив, буде снiг, а може, й метелиця. Пам'ятайте, що тут довкруги нема нiякої оселi, нiякого захисту, та ще як iз шляху зiб'єтесь, то пропадете.

- А весною, як води порозливають, а опiсля, як татарва рушиться, ще небезпечнiше буде.

- Що ж порадиш? Їдьте з Богом, на мотузок вас не прив'яжу.

Другого дня вранцi попрощались iз старим, подякували за хлiб-сiль i поїхали.

Старий дав їм багато харчiв на дорогу, нав'язав сiна для коней. Виправляв їх у дорогу, мов рiдних синiв, розповiв їм, кудою їхати. Та коли вже мали виїздити за ворота, вiн зняв з стiни iкону богородицi i благословив їх у дорогу, достоту так, як дiд Грицько Жмайло зробив, коли виїжджали з Кульчиць.

- Поклонiться вiд старого Ониська матерi Сiчi та Днiпровi-Словутицi, i мене пом'янiть у ваших молитвах!

- Оставайте здоровi, дiду!

Зразу їхали лiсом, поки знову не опинилися в чистому полi без краю.

- Жаль менi цього зимiвника, та й старого дiда. Ти завважав, що вiн прощав нас так, як наш дiдусь?

- Його благословення пiде вслiд за нами, - каже Петро, - бо вiн богобоязливий, праведний чоловiк.

- Коли б я почував себе безпечним, я увесь вiк звiдсiля не рушився б. Так тут гарно жити…

- Добре так жити старому, що вже покiнчив зi свiтом, а молодий не видержав би. Молодого кортить у свiт, мiж людей розуму добути та слави нажити. Старi люде говорять, що те все, за чим люде ганяють, суєта, Молодий, хоч вiрить тому, а все ж хоче сам те все збагнути, iнакше не може бути, бо свiт звiвся б нiнащо. Старий Онисько лишається в своєму лiсi при пасiцi, бо вiн уже своє вiдробив. Тепер черга на молодих, поки знову не доведеться лягти за пiччю. Ми призначенi до дiла, до слави…

Було вже з полудня. Небо занеслося чорними олив'яними хмарами. Чути було у воздусi вологiсть. Сонця не видно стало. Довкруги стало темнiти. А далi почав падати грубими пластами снiг. Зразу рiдко, а вiдтак щораз густiше. Хлопцi нагодували коней, перекусили, що було в торбi, i поспiшали щосили далi. Онисько розповiв їм дорогу, куди їм треба їхати. Та чи можна було тепер потрапити та й шляху не збитися? Снiг падав щораз густiше, а далi завелася хуртовина. Мело снiгом з усiх бокiв, що на кiлька крокiв нiчого не було видно. Хлопцям стало страшно. Вони мовчали, думаючи те саме. Нарештi простогнав Марко:

- Пропали ми, Петре, тут нам остання година, в снiгу загинемо.

- Не говори так, Марку! Бог-батько… От краще ми помолимося… Щира молитва iз дна моря добуває. Як тяжко було з нами недавно, а дав Бог, що знайшли захист один i другий, знайдемо ще…

Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.

Снiгу нападало багато. Конi cтали постогнувати. Вони дуже знемоглися, бродячи у мокрому великому снiгу.

- Менi страшно пече рана, - говорив Марко, - до сiдла обтер… Може би, лiпше пiшки йти?

- Куди? Все ж, що кiнь на чотирьох ногах, то не чоловiк на двох.

- Онисько говорив, що тут нiякої оселi близько не буде.

- Хiба ж ми вже вiд Ониська близько? Цiлу днину їдемо. Не журися, трапиться який-небудь хутiр.

Та Петро сам не вiрив у те, що говорив. Вiн говорив на те тiльки, щоб свого побратима не тривожити, але й потiшити.

- Петре!

- А що?

- Чи ти пам'ятаєш нашi Кульчицi?

- Як таке можна забути?

- Я вже там нiколи не буду… - i вiн зiтхнув важко.

- Не говори! У всiм воля Божа, не бути тобi, то й менi не бути.

- Я прочуваю мiй кiнець. Менi привиджується, що це наше кульчицьке оболоння. Ось там стоїть наша стара церковця, пiд якою твiй покiйний батько поляг… Гм… Бачу i старого дiдуся Грицька: стоїть з образом, як тодi, коли нас прощав… вiн таки мене кличе, їй-богу!