Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Нiчого було робити. Хлопцям стало нiяково вiдказуватися вiд тої щирої гостини. Хто знає, як воно буде далi, чому ж не вихiснувати хвилi. I вони осталися.

Зараз другої днини пiшли на лови. Старий пiшов лише з Петром, бо Марко не мiг ще добре ходити, так йому рана долягала. Петро мав нагоду показати своє мистецтво з луком. Не хибив нi разу. Старий не мiг з дива вийти. Того дня вбили кiлька бiльших штук i з бiдою дотащили їх додому.

По вечерi старий порався коло добичi, знiмав шкуру, чвертував i вiшав в димарi м'ясо, а коли по вечерi полягали, зачинали балачку.

- Дiду, - каже Марко, - ви обiцяли розказати нам про характерникiв, я дуже цiкавий почути.

- Ти собi будь цiкавий на все. Старайся все своїм розумом збагнути. Чоловiк, що не цiкавий, остане до смертi дурнем. Але ти нiколи не кажи, що ти на що-небудь цiкавий. Ти або слухай, що другi говорять, i на вус мотай, або питай полiтичне так, щоб нiхто не знав, куди ти мiриш. Розумний чоловiк, та ще й козак, куди-iнде мiрить, а поцiлить там, де нiхто того не сподiвався.

- Спасибi, дiду, за науку, вона нам придасться, та ти не заговорюй, лише розкажи, що обiцяв, а то завтра нi одного звiра не поцiлю. Буду мiрити в оленя, а поцiлю в дерево…

- От i не говори! Хiба ж не знаю нашого брата-мисливця? А що скаже стрiлецька слава? Та вже досить, що обiцяв, то й додержу. Слухайте, поки не заснете…

У мiй час жив на Запорожжi характерник - старий Артем Похожий. Нiхто не знав, скiльки йому лiт, бо вiн раз показував себе старим, столiтнiм, дiдуганом, а другий раз - молодцем, хоч пiд вiнець ставай. Вiд других запорожцiв держався осторонь, усiх називав жовтодзьобами та дурнями. Говорив мало. От так вiднехочу кинув кiлька слiв та й замовк. Всi його поважали i боялися. Старшина поважала його тому, що нiхто так не порадив, так дiла не повернув, як Артем. А на язик з ним було пiти дуже небезпечно, бо вiдрубав, мов сокирою. При тiм був вiн неабиякий силач. Возьме, було, коня поперед себе i несе, як ягня. Пiднесе на плечах гармату з колесами, то нiчого. Куля його не бралася: що до нього встрелиш, то вiн i оком не моргне. А вже тих татар, то трощив, як мишей, та ще до них по-їхньому говорив не гiрш татарина. Раз якось наскочив татарський загiн на нашi степи i зайняв табунець козацьких коней. А тодi якраз коней нам було треба, бо у похiд ладились. Татари захопили i кiлькох молодикiв, що коней пильнували. Дiзнався про те Артем, i, не говорячи нiкому нi слова, сiв на коня, i поїхав. Кошовий навiть погонi не посилав, бо тi, що спаслися, говорили, то татарва з добиччю вже, певно, в Криму. Не знать, куди Артем поїхав, але вiн скорше приїхав до Перекопу i тут вижидав кримцiв. Це все розказували опiсля тi пiйманi хлопцi. Кримцi такi радi, женуть добичу i ясир, аж тут на дорозi стоїть старий жебручий татарин. Здержав їх та щось по-їхньому з ними галакає. Татари здержалися i його обступили. Йому якраз треба було мати їх всiх у купi, щоб не розбiгалися. Тодi вiн миттю скинув татарську шапку, вiдкинув сиву бороду - вона була у його, бачите, причеплена, а тут довгi козацькi вуси показалися. З-пiд поли витягнув кусень довгого залiза. Говорили опiсля хлопцi, що вдвох ледве то залiзо пiднесли. Тодi як зачне бити, кого попав по спинi, то так i переломив хребет, а кому по головi достанеться, то й мiзок зараз на верха. Усiх побив. Тодi порозв'язував хлопцiв, закурив люльку та й каже: "Ну, хлопцi, пора нам додому".

I утрьох пригнали табун коней додому. I гадаєте, що хоч одним словом почванився з свого дiла? Нi. Махнув рукою, начеб вiн лише муху забив.

А раз його ляхи пiймали. Намотлошив вiн тих панiв-драгунiв, чи як там вони називаються, а опiсля став та й нi вусом не моргне. В нас усiх i дух завмер, бо вiн нам тодi ватажкував. Ну, не оборонимо, як вiн сам себе не оборонить, - пропало. Кожний втiкає в комиш. А вони вже й не дивляться на нас, лише в'яжуть Артема, але вiн за кожним разом, як його в'яжуть мотузами, що мали сили, лише рушить руками, то всi мотузи потрiскають, мов те павутиння. В'яжуть знову, а вiн - те саме. Ми з комишiв дивимось, що воно буде. За третiм чи четвертим разом вiн вже - нiчого. Стоїть зв'язаний, як вiвця. Його повели - такий смирненький, що годi. Що сталося? Чи так знемiгся? А вони такi радi, вигукують та веселяться. Неодмiнно настромлять на палю або почвертують живого. Ми ждемо ночi, щоб до себе перекрастися, аж тут Артем як не гукне над нами: "Хлопцi, збирайтеся, тепер ворогам справимо бенкет".

Ми гадали зразу, що то його праведна душа при нас з'явилася, а то сам Артем стоїть, як i перше; люлька в зубах, а шабля в руцi.

Повiв нас опiсля вночi на ворожий обоз… Господи, що там тодi за бенкет був!.. Усiх перебили, багата здобича лишилася нам у руках. Тодi Артем каже: "Ходiть, хлопцi, покажу вам, кого то вороги замiсть мене пiймали".