Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Не слiд тобi, пане-брате, цiлувати мене в руку, ти мiй спаситель, а i вiком вiд мене старший. - Владика поцiлував його в голову i обняв рукою за шию.

- Либонь, що старший, та все ж ваша милiсть великий достойник нашої церкви, а я вiрний син тої церкви.

- Спасибi тобi, брате, з цiлого серця, спасибi, i вам усiм, мої дiти, що виручили з нещастя. Сiдай, пане Грицьку, бiля мене. Маєш до того повне право. Скiльки тобi лiт?

- Пiшло вже на другу сотню, ваша милiсть, - говорив весело Грицько, сiдаючи до коляски. Може, був би на те не зважився, та владика таки насилу його втягнув.

- Благословення господнє на тебе i твiй увесь рiд, - говорив владика, благословляючи його хрестом. - Велика у тебе сiм'я?

- Славити господа небесного, i злiчити не можна. Я вже й правнуками величаюся.

- Сини мої любi, - говорив владика, звертаючись до шляхти, що густо обступила коляску, - ви одинока пiдпора нашої благочестивої вiри i церкви!

Вiн устав у колясцi i благословив довкруги хрестом.

Грицьковi було пильно приїхати до мiста, де всi нетерпеливо вижидали, тож сказав:

- Преосвященний отче, нам пора. Народ много вижидає вашу милiсть, як спасителя.

Владика призволив, i Грицько дав знак, щоби рушали.

- Пане-брате, - каже владика, - ти дуже жорстоко поступив з тими людьми.

- На те вони заслужили, таке воєнне право.

- Не по-християнськи…

- Вони теж не по-християнськи поступали собi.

- А на мою просьбу ти б не помилував їх? Заберiть собi їхню добичу воєнну, та й годi…

- Просьба вашої милостi для мене приказ. - Грицько встав i велiв вiзниковi станути. Вiдтак каже до одного iз шляхти: - Скоч до Прокопа зараз, скажи, що на приказ їх милостi я їм усiм дарую життя, але по двадцять п'ять київ мусять дiстати, та й годi! А на добичу воєнну я не числю, ваша милосте, - каже, звертаючись до владики, - стiльки тої добичi, що кiт наплакав, то голота…

Поїхали далi.

- Бог тебе напутив, мiй брате, що ти в саму пору прибув на помiч.

- Воно нiчого без божої помочi i божого напучення не робиться,-каже Грицько, знiмаючи шапку i хрестячись побожно, - але я заздалегiдь розвiдав, що коїться. Нинi вранцi їхав я з моїми кульчичанами у город повiтати вашу милiсть… Уже пiд самим городом, зараз бiля замку, дивлюсь, а там, за валами, шикуються якiсь люде на конях. Вони мене не бачили, як я обережно до них наблизився. Було менi це пiдозрiле, сам не знаю чому. Сама збиранина, голодранцi. Вiдтак побачили мене, та й нiчого - не зачiпають, навiть не звертають на мене уваги, а далi всi шнурком потягли на цей бiк по Днiстровi. Мене наче промiнь божий освiтив: еге, гадаю, звiдтам над'їде владика, хiба ж вони на його повiтання їдуть?.. Догадався я чогось недоброго i лише на вус намотав. Та, видко, дух святий не лише мене освiтив, бо ось я йно готовивсь скликати шляхту, як один випередив мене, висказуючи побоювання щодо безпеки вашої милостi… i все в пору, в божий час склалося.

- Ти, пане-брате, бувалий чоловiк…

- Бував по божому свiту, з козаками волочився, два сини там поклали голови, - ми татарву шарпали, - а я таки на старостi лiт вернув у рiдне село, свої костi тут зложити, коли мене господь покличе.

- Дуже я тобi вдячний, що ти помилував тих людей, стiльки було би душогубства через мою особу. Не подумав ти, що їх краще пiд суд вiддати. В Самборi ж обов'язує магдебурзьке право…

- Пiд суд? Пiд право? Ваша милосте! Судили би їх тi, що їх послали i, певно б, випустили, а так бодай будуть мати пам'ятку, наша шляхта має тверду руку. Не зараз їм захочеться гiльтайства i сваволi…

Як наблизились до города, Грицько злiз з коляски, сiв на свого коня i поїхав передом. Вiн гукав по дорозi:

- Народе православний, завертайте на мiсце! Порядок! Ви за мною, шляхто, ставайте недалеко городського валу та пильно назирайте на голоту, яка на валах зiбралася, а то може знову напасти на нас i наробити нам бешкету.

Вiн показав на городськi вали, де справдi аж роїлося вiд усякої збиранини, що тут згуртувалася.

Владича коляска могла лише поволi проїхати серед безчисленної товпи на Перемиськiм шляху. Люде вiтали свого владику вигукуючи, а вiн золотим владичим хрестом благословив народ.

У церквi вдарили в усi дзвони. Отець Атанасiй йшов назустрiч владицi з хоругвами.

Владика, вже сивий старець з довгою бородою, злiз iз коляски, надяг владичi ризи, i так вiльною ногою цiлий почет завернув до церкви.

Перед церквою стояли школярi церковної школи пiд проводом своїх вчителiв. Ця школа мiстилася бiля церкви. Ходили до неї не лише дiти тутешнiх православних, але також довколишньої шляхти з поблизьких сiл.