Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Вже геть смерклося. На небi сiяли зорi, як вони подались до сiчових ворiт.

За своєго гетманства взяв в Турцєх мЪсто Кафу,

Аж и сам цесар турскiй был въ великом страху;

Бо му чотырнадцать тисяч тамъ люду збил.

Катарги єдины палил, другiи потопил,

Много тогды з неволЪ христiан свободил,

За што го Бог зъ воинством єго благословил.

З книжки "ВЪршЪ…"_

Вiд того часу перемiнився Сагайдачний, що й пiзнати його було годi. Вiд того дня, коли довiдався про смерть Марусi, вiн не брив бороди. Мимо його молодого вiку показалося у нiй кiлька сивих волоскiв. Тепер говорив мало. Веселiсть його пропала. Нiхто вже не чув його спiву, а на свою бандуру то не мiг й подивитися. Курiннi товаришi знали причину його смутку i спiвчували йому. Усi зусилля, щоб його розважати, були даремнi.

Через кiлька днiв Сагайдачний нi до чого не брався, не хотiв їсти, хоч оба Жмайли уговорювали його, як могли. Вiн висох, i помарнiв, та втiкав вiд людей. Виходив з Сiчi за ворота над берег рiки i тут сiдав пiд тою вербою, де першi його сльози пролились. Тут сидiв цiлий день в тяжкiй задумi. Йому здавалося, що на тiм мiсцi вiн востаннє попрощався з Марусею, i сюди його тягло, мов магнiтом. Тут вiн iнколи говорив сам до себе, начеб з ким розмовляв, всмiхався болючо i плакав наперемiну. За ним зорив пильно Марко i Антошко, та Сагайдачний їх не помiчав. Вечером Марко забирав його у курiнь. Сагайдачний нiколи йому не противився i слухав голосу Марка, наче дитина своєї пiстунки. Товаришi стали побоюватися, що Сагайдачний збожеволiє. "Пропав козак, та й годi, шкода його", - говорили козаки мiж собою.

Так тривало цiлий тиждень.

Тодi вiдразу Сагайдачний начеб зi сну прокинувся. Устав рано, умився, поснiдав з товаришами i проговорив:

- Ну годi! Живий живе гадає, треба за роботу братись.

I, хоч смуток не сходив з його лиця, хоч як усе говорив мало, вiн пiшов помiряти мiсце пiд сiчову церкву, пооглядав дерево, порадив Марковi, як до того братися, а сам узявся за органiзацiйну роботу.

Скликав на майдан усiх новикiв i оглядав кожного, до чого хто вдався, i вiдповiдно до того дiлив їх на сотнi i чети та наставляв їм старшину. До того вишукав вiн на Сiчi колишнiх чубiвцiв.

Зразу вiн говорив до них так:

- Будемо вас вчити воєнного ремесла. Не думайте собi, що робимо це для примхи, що нам так подобається. Нам немало прийдеться намозолитись з вами, поки з вас козакiв зробимо. Се робиться для вашого добра. Пiдеш у бiй, а не знатимеш, як зброєю орудувати i куди повертаться, то тебе i баба переможе, а вже перед одним кварцяним, то втiкатимеш певно i пропадеш, мов руда миш. З твого вишколення на доброго козака мусить вийти для Сiчi така користь, що не будеш даром хлiба їсти i опiсля будеш обороняти її, нашу матку, i нашу церкву, i наш український народ, з котрого ти вийшов, i ту землю, з котрої тебе злиднi прогнали. Тому вчися, а не тому, що тебе до того силують, лише з доброї волi, що так треба. Коли б це кому не подобалось, i хотiв тут лежаного хлiба, то йди собi зараз iк бiсовiй мамi, а то поки я сам прожену, та такого прочухана дам, оцею рукою, що тобi твiй пан, вiд котрого ти втiк, враз зi всiма економами присниться. Вимагаю вiд вас слiпої безумовної слухняностi старшинi, i за непослух строго буду карати. Без старшини нема вiйська.

Розпочалося зараз вчення на сiчовiм майданi, i геть далi за валами, i на березi Днiпра, бiльшими i меншими гуртками. При кожнiй сотнi були вибранi могильники, що мали копати рови i вали. Всi мусили вмiти пiшу i кiнну службу, стрiляти з мушкетiв, орудувати шаблею i списом, кидати на вiддаль ножами. Кожна сотня мала своїх розвiдникiв, котрi вмiли довгi простори повзанути по землi, мов гадюки.

Окремо вибрав кремезних людей з добрим зором на гармашiв. Старi козаки дивилися на цю роботу з подивом i радiли, що знайшовся мiж ними чоловiк, що хоче других навчити. За їх часiв було iнакше, вони самi просили других, щоб навчили.

Сагайдачний працював вiд рана до ночi i всiх пiдганяв. Потомленi вправами йшли вiдпочивати, на їх мiсце виходили другi, а Сагайдачному не було спочинку.

У тiй працi вiн потонув усiм своїм єством i шукав в нiй забуття.

Вiн взорувався на старiм Касянi Байбузi з Чубової редути. Для всiх i для себе був суворий, строгий, не пропускав нiкому провини. У нього з Касяном були схожi причини смутку, тiльки що Касян усе воркотiв, усiх лаяв, а Сагайдачний, навпаки, був для кожного привiтний, приступний i кожному рад був помогти. Поза службою вiн був начеб iншим чоловiком.

До цих вправ, якi на Сiчi були вiдомi i заведенi, додав вiн ще одну, тут не звiсну: як добувати ворожих мурiв. Дотепер йшли на мури з довгими драбинами, до яких треба було кiлька дужих козакiв, щоб їх пiднести i до стiни приставити.