Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- А ти бачив, Артиме, характерника?

- Бачити не бачив, але старi люде розказують, що такi є, особливо мiж запорожцями.

Конашевичевi хотiлось ще балакати, щоб серед цiєї мертвецької тишi чути людський голос:

- Знаєш, Артиме, що твоя жiнка, здається, розумна людина.

- Дай їй боже, здоровля, гарна вдалась менi, а чому вашмосць так говориш, коли її зроду не бачив?

- А тому, я так мiркую, що вона не взяла цапа за чортяку. Правда, вона тодi була твереза. А тобi, Артиме, хоч чорт по п'яному привидiвся, то слiд було помiркувати це, коли витверезився, а ти ще донинi вiриш, що ти чортяку бачив. Ти знаєш, що п'яному море по колiна?

Артим засоромився. Вiн собi розказував от так, щоб ротовi була робота, а цей взяв те за щось важне i так йому вiдрубав. Артим замовк вiдразу.

Тим часом бiлолиций мiсяць пiдплив високо на небо. Байдак плив рiвно i незамiтно серединою рiчки. Далеко вiд берега, десь iз скелi вiдзивалась сова.

Конашевича став морити сон. Вiн прилiг на днi байдака, прикрився кобеняком i дививсь прямо в небо на яснi зорi, що тепер блiднiти стали. Так само горiлиць лежав на возi, коли виїздив з Самбора. Став переходити думкою усе, що дотепер пережив. Згадав, i на свою любу дiвчину, свою Марусю. Скiльки-то часу вiн її вже не бачив, i жодної вiсточки вiд неї не було. Яка вона тепер? Тодi, як розлучались, вона була молоденьким пуп'яничиком, тепер вже, певно, розкiшною квiткою стала. Чи вона ще його однаково любить? Не може бути, щоб перестала. Його душа йому говорить, що вона йому вiрна. Тепер вже нiчого не перепинить його щастя. Як лише поговорить з кошовим, так зараз бистрою пташкою полетить до своєї галочки у батькiвський хутiр.

В цю хвилю здавалася йому дорога дуже повiльна, i трохи не крикнув на Артима, щоб швидше веслував. Скiльки-то часу треба, щоб до Сiчi добитися, а опiсля до хутора. Тепер, як вiн з Києва вирвався, то кожна хвилина здавалась йому задовга. Чому-то ранiше, як зараз, у першому роцi не приключилася така пригода на Подолi, був би вже давно чоловiком сiмейним.

Згадав i побратима Марка. Чи вiн живий? Може, де у походi пропав? Не без цього, щоби за той великий час запорожцi сидiли без дiла i не рушались нiкуди. Ляхи вiдгородили Запорожжя вiд України, що годi путньої вiсточки звiдтам дiстати, та пiдождiть, ми розiб'ємо ту стiну i злетимо на Вкраїну, що аж вам лячно стане.

Далi думав про те, щоби то в першу чергу зробити, як приїде на Запорожжя? Ба, коли ж бо вiн мусить, одружившись, посидiти якийсь часок на хуторi при молодiй жiнцi?

Вколисаний такими думками, якi щораз бiльше переплiтались i путались, вiн заснув твердо.

Вже було геть з полудня, як Артим збудив Конашевича:

- Вставай, вашмосць, вже недалеко. Вже би i перекусити час.

Конашевич вiдкрив очi. Сонце стояло геть з полудня, Десь здалека чути було якiсь голоси. Вiн присiв у човнi i побачив, як по Днiпрi увихалися човни, мов осiннi листочки, що поспадають на воду. Вiн придивлявся щетинуватiй головi Антошка. Вона нiчим не була замiтна, i нiхто б не вiдгадав, що вона така мiцна.

- Антошку, вставай! Може, i ти дещо перекусиш. Антошко розплющив очi i замкнув знову. Повернувся на бiк i спав далi.

- Покропи його водою, зараз очуняє.

Артим повернув весло i переступив на зад човна. Тут iз скриньки вийняв узлик з поживою:

- Це наладили менi у Лаврi для вашмосцi, от i пляшка, i риба, i хлiбець бiленький.

- Чому ти, Артиме, не сказав цього зразу, були б ми i вночi випили по чарцi i закусили.

- Нi, цього не можна. Я в дорозi не п'ю нiчого, а особливо тепер не пив би, коли довелось менi везти таку важну особу. Я вiдвiчаю за все, i не хочеться менi анахтемою стати. Вже-то наш брат-рибалка любить випити, але в супокою, як нiчого на головi не має. А козаки у морських походах п'ють?

- Хорони боже! Пiд карою горла не вiльно. Який би то похiд вийшов, коли б козаки пили? А воно на водi i небезпечно пити. Раз тому, що чоловiк мусить про те тямити, що йому пiд ногами нема землi, лиш вода. Опiсля вода має то до себе, що на водi можна багато випити, так вона хмiль з голови вiдтягає. А станеш ти на сушi так i на ногах не встоїш, зараз i спати лягай.

- Та тепер, коли ми вже близько дому, то i я можу чарку випити, коли мене почастуєте. На байдак то я нiколи з собою горiлки не беру.

Вони сидiли усi три i частувалися. Байдак i далi плив прямо серединою рiчки. Артим каже:

- Глядiть на мiй байдак. I без весла, i без керма, а пливе прямо, мовби свiй розум мав. Iнший човен-то вертiвся би з нами, мов навiжений. Чому? Бо це я його робив оцими руками, при помочi оцiєї голови. То не штука збудувати байдак, хоч би такий, що каплi води не пустить. Але треба знати, як байдак скроїти, де перед, де середину, а де зад поставити, чи ширина вiдповiдає довготi. То так, начеб одежу краяв.